Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Майже одразу після нещасного випадку Ленні зметикувала, що варто написати про це книгу, і любила спостерігати, як я пишу у своєму записнику. («Не треба тобі та кулькова ручка!» — рішуче напучувала вона мене. Сама тітонька послуговувалася винятково перовою, з-під якої виходили заокруглені каліграфічні літери).

Колін, дізнавшись про мою травму, занепокоївся, але моя розповідь про те, як саме це сталося і що відбувалося у лікарні, неабияк його захопила. «Це розкішний матеріал! — вигукнув він. — Ви маєте про це написати». Після паузи додав: «Створюється враження, що ви зараз фактично проживаєте книгу». Кілька днів по тому він приніс мені величезний макет книги, яка щойно побачила світ (він не містить сторінок — лише обкладинка й чисті сторінки) — сім сотень порожніх, кремово-білих сторінок, — тож я міг писати просто лежачи у ліжку. Я був у захваті від цього гігантського записника, найбільшого з тих, які я колись мав, і робив дуже докладні нотатки про цю вимушену подорож до неврологічного чистилища й назад. (Дивлячись на мене з цим фоліантом у руках, інші пацієнти часом казали: «Щастить тобі, плутяго. Ми це просто переживаємо, а ти ще й книгу пишеш». Колін часто телефонував, щоб дізнатися, як у мене справи — як просувається книга і які мої успіхи як пацієнта. Його дружина Анна теж частенько забігала, приносячи фрукти, подаруночки чи копчену форель.

Книга, яку я задумав, мала бути про втрату і відновлення кінцівки. Оскільки попередню книгу назвав «Пробудження», то наступній вирішив дати назву «Оживання».

Проте написання цієї книги пов’язане з труднощами нового ґатунку, з якими я ніколи не стикався, адже, відтворюючи події, доводилося наново переживати нещасний випадок, іще раз проходити крізь бездіяльність і жах стану, коли ти опиняєшся у ролі пацієнта; крім того, в цій історії не обійшлося би без розкриття деяких моїх особистих переживань у ключі, не властивому моїм «лікарським» книгам.

Було й багато інших проблем. Я почувався піднесено й дещо збентежено від того, як було сприйнято мої «Пробудження». Оден й інші люди висловили те, про що я навіть думати боявся — книга «Пробудження» була винятковою. Але якщо й так, то я не уявляв, як далі створити щось подібне. І якщо колеги ігнорували «Пробудження» — працю, що містила такий багатий матеріал клінічних спостережень, то на що я міг розраховувати, пишучи книгу, засновану лише на дивному й суб’єктивному досвіді єдиного персонажа — мене самого?

До травня 1975 року я написав першу чернетку «Оживань» (пізніше, за пропозицією Джонатана Міллера, ця книга отримала назву «Нога як точка опори»). Я, як і Колін, вважав, що невдовзі книга готуватиметься до публікації. Насправді, Колін був настільки впевнений у цьому, що включив її до каталогу 1976–1977 років, що мав ось-ось вийти.

Того ж літа, коли я докладав усіх зусиль, щоб завершити книгу, між нами з Коліном щось пішло не так. У серпні Міллери подалися до Шотландії і дозволили мені пожити в їхньому будинку в Лондоні. Він був розташований якраз навпроти оселі Коліна, ближче нікуди — що могло бути краще, зважаючи на те, яку роботу треба було зробити? Але це сусідство, таке приємне й плідне під час роботи над «Пробудженнями», тепер, на жаль, мало зворотний ефект. Щоранку я писав, по обіді гуляв або плавав, а щовечора, близько сьомої чи восьмої, до мене навідувався Колін. До того часу він уже встигав повечеряти і, як правило, добре випити, тож усе частіше дратувався і вступав у суперечки. Серпневі вечори були спекотними й безвітряними, і, певно, у мені чи у моєму рукописі було щось таке, що викликало в нього лють. Того літа мене огортали тривога й сумніви щодо книги. Колін висмикував якусь із надрукованих мною сторінок, читав речення або абзац, а потім обрушував на нього шквал критики — нападаючи на манеру, стиль, зміст оповіді. Кожне речення, кожну думку тексту він просто стирав на порох — принаймні таке у мене створювалося враження. Я більше не помічав у ньому колишнього почуття гумору й добродушності: їх витіснила в’їдливість, така прискіплива, що я щоразу зіщулювався, варто було йому взяти до рук мій текст. Після цих вечірніх розмов мені хотілося пошматувати все написане за день, а сама книга здавалася цілковитою дурістю, на яку годі було витрачати час.

Літо 1975 року завершилося на поганій ноті, і (хоча ми з Коліном більше не мали подібних сутичок) це на роки затьмарило наші стосунки. Відтак «Ногу» того року зрештою не було опубліковано.

Ленні хвилювалася за мене: «Пробудження» завершено, «Нога» зазнавала труднощів, і, здавалося, не було проекту, який би захопив мене і дав новий імпульс. Вона писала: «Я щиро сподіваюся… що обов’язково трапиться робота, яка тобі підійде. Я і далі в це вірю. На моє глибоке переконання, ти маєш писати, незалежно від того, є у тебе відповідний настрій чи ні». Два роки по тому вона додала: «Викинь цю книгу про ногу з голови й берися за наступну».

* * *

Упродовж наступних кількох років я написав чимало версій «Ноги», і кожна наступна ще вигадливіша і заплутаніша за попередню. Навіть мої листи до Коліна були непомірно довгими — один із них, датований 1978 роком, перевалив п’ять тисяч слів (без урахування додатку на ще дві тисячі).

Також я писав Лурії, який терпляче й вдумливо відповідав на мої довжелезні листи. Зрештою, бачачи мою безмежну одержимість імовірним написанням книги, він надіслав телеграму з двох слів: «зробіть це».

Слідом за цим надійшов лист, у якому Лурія писав про «центральні резонанси периферійного ушкодження». Він зазначав: «Ви стоїте на порозі абсолютно нової сфери… Будь ласка, опублікуйте свої спостереження. Вони можуть стати у пригоді для зміни „ветеринарного“ підходу до розладів периферійної нервової системи й започаткувати більш глибоку й більш людську медицину».

Проте написання — нескінченне переписування і шматування чернеток — тривало. «Нога» виявилася найболіснішою і найтяжчою працею з усіх, що я коли-небудь писав, і дехто з моїх друзів (зокрема Ерік), спостерігаючи, як я загруз у цій книзі, спонукав мене залишити її як безнадійну справу.

У 1977 році до Нью-Йорка приїхав Чарлі Меркгем, мій колишній викладач неврології у Каліфорнійському університеті. Він мені подобався, і я спілкувався з ним під час його досліджень рухових розладів. За обідом він поцікавився моєю роботою і у відповідь вигукнув: «Але ж ви не займаєте жодної посади!».

Але я відповів, що займаю.

— І яка ж ваша посада? — запитав