Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Доки я волікся і тягнув свою ні на що не здатну ногу вниз, тональність мого настрою неодноразово змінювалася. Життя перед очима за мить не промайнуло, але спогадів зринуло чимало. Майже всі вони були хорошими — це були спогади вдячності, спогади про літні вечори, спогади про те, що мене любили, згадки про те, що мені щось було дано і вдячність за те, що я також щось давав людям. Я міркував, що, зокрема, написав одну хорошу й одну прекрасну книгу, а тоді зловив себе на тому, що формулюю думки в минулому часі. У голові постійно крутився рядок із вірша Одена — «Хай остання з думок буде словом вдячності».

Минуло вісім довгих годин, я був на межі шоку, нога відчутно набрякла, хоча, на щастя, кровотечі не було. Скоро мало сутеніти, температура повітря починала знижуватися. Мене ніхто не шукав, ніхто навіть не знав, де я. Раптом до мене долинув голос. Підвівши голову, я побачив угорі двох людей: чоловіка з рушницею і меншу постать поруч із ним. Вони спустилися і врятували мене — я тоді подумав, що коли тебе рятують від практично неминучої смерті, це один із найприємніших досвідів у житті.

* * *

Мене літаком доправили до Лондона і за сорок вісім годин прооперували — зшили розірвані м’язи та сухожилля чотириголового м’яза. Упродовж двох чи й більше тижнів після хірургічного втручання я не міг ані поворухнути пошкодженою ногою, ані навіть відчути її. Вона здавалася чужорідною, складалося враження, що вона взагалі не є частиною мого тіла, і через це я був глибоко спантеличеним. Спершу подумав, що зазнав паралічу під час анестезії. Потім вирішив, що, можливо, у мене розвинувся істеричний парез. Виявилося, що я не можу поділитися цими переживаннями з хірургом, який мене оперував; усе, що він міг сказати, це: «Сакс, ви унікальний випадок. Я ніколи нічого подібного не чув!».

Зрештою, коли нерви повернулися до норми, чотириголовий м’яз також ожив — спершу у формі фасцикуляції окремих вузликів м’язових волокон, що засмикалися у млявому м’язі з ослабленим тонусом; потім — як здатність здійснювати незначні свідомі скорочення м’яза і напружувати його (водночас упродовж останніх дванадцяти днів він був лише желеподібною масою без будь-якої можливості скорочення); і нарешті — у спроможності згинати стегно, хоча цей рух поки був болісним і слабким, і я від нього швидко втомлювався.

На цьому етапі мені мали змінити гіпсову пов’язку й зняти шви. Коли пов’язку зняли, нога була на вигляд цілком чужою, не «моєю», більше нагадувала довершений восковий манекен із музею анатомії, а коли зняли шви, я взагалі нічого не відчував.

Після накладання нового гіпсу мене доправили до фізіотерапевтичного відділення, щоб ставити на ноги й розходжувати. Я послуговуюся цією невживаною пасивною конструкцією — «ставити на ноги й розходжувати», тому що вже забув, як це — самостійно стояти й активно ходити. Мене поставили на ноги і я намагався триматися. Водночас на мене цілим каскадом насунули роздуми про цю ліву ногу: вона здавалася то дуже короткою, то задовгою, то дуже тонкою, то занадто товстою. За кілька хвилин ці образи набули відносної сталості, я зрозумів, що моя пропріоцептивна система[239] підготувалася до сприйняття стрімкого потоку сенсорних сигналів і тріску в суглобах від першої рухової реакції у нозі, що до того упродовж двох тижнів була нерухомою і нечутливою. Проте рухи цією ногою нагадували управління кінцівками робота — до цього потрібно було підходити усвідомлено, виважено, здійснювати один крок за раз. Це не мало нічого спільного зі звичайною вільною ходою. А потім я раптом «почув» так явно, наче це була галюцинація, прекрасний ритмічний уривок зі Скрипкового концерту Мендельсона. (Джонатан Міллер дав мені касету з цим записом, коли я опинився у лікарні, уривок постійно лунав). Відтворюючи його тепер у пам’яті, я раптом усвідомив, що можу ходити, що знову здобув (як кажуть неврологи) «кінетичну мелодію» ходи. Коли за кілька хвилин внутрішня музика урвалася, я також спинився. Щоб продовжувати ходу, я потребував мелодії Мендельсона. Проте за годину відновив свою здатність плавно, машинально рухатися, не потребуючи більше уявного музичного супроводу.

За два дні мене перевели до Кенвуд-хаусу — розкішного санаторію для післястаціонарного лікування у Гемпстед-Гіті. Там я провів місяць, що виявився навдивовижу сповненим зустрічей. До мене приходили не лише татко й Ленні, а й брат Девід (який організував мій переліт із Норвегії і невідкладну госпіталізацію у Лондоні) і навіть Майкл. Мене навідували племінниці, племінники, двоюрідні брати й сестри, сусіди, віряни з синагоги і, майже щодня, мої старі друзі Джонатан і Ерік. У поєднанні з усвідомленням того, що я уникнув смерті і з кожним днем відновлював здатність до пересування і незалежність, це забарвлювало проведені в санаторії тижні якимось особливо святковим відчуттям.

Тато часом приходив до мене після ранкових консультацій (попри те, що йому було майже вісімдесят, він і досі працював повний робочий день). Батько взяв собі за правило навідувати деяких літніх пацієнтів із хворобою Паркінсона, які перебували у Кенвуді, і співав із ними пісні періоду Першої світової. Хоч багато хто з них заледве міг говорити, вони починали співати хором, як тільки цю справу у свої руки брав тато. Під вечір приходила Ленні, і ми сиділи надворі, грілися під променями м’якого жовтневого сонечка й годинами теревенили. Коли я став мобільнішим і змінив милиці на тростину, ми прогулювалися до місцевих кав’ярень у Гемпстеді чи Гайґейт-Вілидж.

Випадок із ногою продемонстрував мені, як людське тіло і довколишній простір формують у мозку карту, і як це центральне формування таких карт може зазнати глибинних збоїв через ушкодження кінцівки, надто якщо це супроводжується знерухомленням і накладанням гіпсу. Мабуть, ніщо інше не могло наочніше проілюструвати це. Крім того, я відчув, який вразливий і смертний — раніше, правду кажучи, це відчуття мене не навідувало. Коли ще замолоду ганяв на мотоциклі, то був донезмоги відчайдухом. Друзям здавалося, що я вважаю себе безсмертним чи невразливим. Але після того, як я упав і мало не загинув, у моїй душі оселилися острах і обережність, що відтоді (на лихо чи на добро) не полишають мене. Безтурботність змінилася на обачність, я відчував, що молодість