Читати книгу - "Король болю"

Втім, коли човен вже можна було розгледіти, стало зрозуміло, що хтось цілеспрямовано наближався до млина. В човні був лише один чоловік, чия постать видалася Христофові знайомою. Попри те, він зарядив обидва свої мушкети і, заховавшись, став чекати, коли гість дістанеться сюди. Врешті той опинився близько настільки, що вдалося його розгледіти. Христоф видихнув з полегшенням — це був Домінік Гепнер. Дочекавшись, доки лікар зійде на берег і прив’яже свого човна до напівзогнилого млинового колеса, він вийшов зі свого сховку і рушив до нього.

— Сподіваюся, зі своїх мушкетів ви збираєтесь стріляти лише качок, — першим озвався до нього Гепнер, — хоча по щирості, вони мало годяться для такої дичини. Зате чудово підходять для стрільби у непроханих гостей.

Христоф засміявся і поставив свою зброю на землю.

— Як ви знайшли мене?

— Все просто: я б і сам вибрав це місце для сховку, якби мене переслідувало Сіре Братство. Про покинутий млин знають навіть не всі львів’яни.

— Довго ми все одно не зможемо тут ховатися.

— Довше й не треба, Христофе, — раптом сказав Гепнер, — нам самим час переходити у наступ. Тепер ми будемо мисливцями, а вони — здобиччю. Завдяки Корнякту ми знайшли будинок, в якому ці люди збираються.

— І що ж тепер? — перепитав той.

— Повертайтеся до Львова. Вашого друга монаха і дитину лишимо під охороною в консульській кам’яниці, а самі вирушимо... на полювання.

— Скажіть, Домініку, ви справді вірите розповідям Казимира і всім цим байкам про скарби людожерів? — трохи помовчавши запитав Христоф.

— Річ не в тому, вірю я чи ні. Багатство мене, зрештою, і не цікавить... Дещо знаменне має відбутися зараз... Або вже відбувається. Велика битва зі злом. І кожен, хто носить при боці шаблю, а в серці благородство й честь, мусить стати до бою. Людство вкотре поділилося на тих, що воліють триматися темряви, й тих, хто прагне світла. А ті, що вдають байдужість, насправді перебувають по стороні темних сил.

Жодне місто, жодна країна не оминуть цієї битви. Загони і армії зійдуться на суші, а кораблі і флотилії — на морі. Сьогодні ввечері у Лемберзі відбудеться й наша битва.

Христоф повернувся до млина, і вже за годину всі четверо поверталися на двох човнах назад до Львова. Попри те, що таке повернення було вкрай небезпечним, Христоф розумів, що Гепнер має рацію. Від Сірого Братства не втекти, вони всюди... Лишається тільки об’єднати сили й дати їм відсіч.

Ближче до півночі четверо озброєних до зубів людей непомітно підійшли до дверей кам’яниці на Краківській. З різних боків вулиці їхнього знаку чекали ще десятеро.

— Вино їм занесли майже півгодини тому, — прошепотів Казимир, — гадаю, час...

Хтось першим наблизився до дверей і вправно їх відімкнув. Чоловіки зайшли досередини і одразу ж піднялися темними сходами нагору. Тут виявилась простора освітлена зала, посеред якої стояв стіл. На ньому були сякі-такі наїдки і глеки з вином. Обабіч столу на підлозі в страшних муках конали близько десятка чоловіків і одна жінка. Всі вони пили вино, яке їм в полудень принесли слуги Костянтина Корнякта.

— Рубайте їх, — вигукнув Казимир, дістаючи з-за поясу шаблю, — отрута може виявитись заслабкою!..

За чверть години підлога зали вже була залита кров’ю. Орест, Христоф, Казимир, Гепнер, а також найманці, які до них приєдналися, з майстерністю різників зробили свою криваву справу. Втім, для людей у сірій барві це було радше милосердям, адже Костянтин Корнякт додав у їхнє вино найжорстокішу отруту, яку тримав для своїх найлютіших ворогів.

З рук уже мертвої Дороти Казимир вирвав чудової роботи срібну чашу. Він дивився на неї, і в якусь мить пригадав нещасного Джованні Массарі. Того, що мріяв її побачити, але натомість тільки повторював свій майже дитячий вірш:

Якщо твоє серце відважно горить,

То в місячну ніч, як земля задвигтить,

На Лев’ячу Голову вийди сміливо

І душу відкрий маловірну для дива.

Під місяць підстав Чашу Сірого Братства,

І промінь тоді вкаже шлях до багатства.

— Лев’яча Голова, — повторив тихо Казимир, — очевидно, так називають якесь місце в горах.

Втім, ніхто не звернув уваги на його слова, хоча вже наступного тижня всі повинні були вирушити убік Поморянського замку. Ближче до стридів.

Розділ XII

Любов і смерть у світі живих

Любов довготерпить...

Кор. 13:4

В маєтку Сененських у Поморянах вже третій день панувала метушня. Прибирали й облаштовували кімнати для поважних гостей та готували частування. Агата сама наглядала за приготуваннями, аби все було виконано якнайкраще. Крім того, Казимир повідомив у своєму листі, що окрім поважних гостей, під стінами замку стануть табором три десятки найманців, яких він особисто відібрав у Львові, як і обіцяв господині.

Усі прибули надвечір, і замкова варта прочинила ворота. Костянтина Корнякта, венеційського консула, Домініка Гепнера, Христофа та Ореста одразу було запрошено до столу у замковій залі, де їх урочисто зустріла пані Сененська. Агата виглядала дещо схвильованою такою кількістю поважних львівських гостей, проте ця схвильованість робила її ще вродливішою. Господиня усміхалася, намагалася приділити уваги кожному, і присутні чоловіки, що всю дорогу майже не розмовляли один з одним, раптом стали балакучими й товариськими. Корнякт сипав жартами, Орест без упину підносив келихи за здоров’я пані Сененської, і навіть Антоніо Массарі, здавалось, зміг забути свою ненависть до першого і нелюбов до другого. Стриманими залишились тільки Гепнер і Христоф, хоча й вони почувалися тут значно краще, ніж у Львові. Спостерігаючи за ними всіма, Казимир не міг повірити, що тиждень тому ці люди безжально спершу отруїли, а потім порубали на шматки цілий загін Сірого Братства.

— Ми також тепер братство, — вирвалось у нього десь посеред застілля, — хочемо ми цього, чи ні, але нас відтепер також поєднує спільна таємниця і спільно пролита кров.

В залі запанувала тиша. Можливо, всі змовкли тому, що також це усвідомили, а можливо, побоювались, що Казимир зараз розбовкає зайве, хоча зі сторонніх серед була тільки пані Сененська.

— Радше спільна ціль, — промовив Гепнер, — ми тут, зрештою, тому, що збираємося звільнити околиці Поморян від тих чудовиськ стридів.

— Зізнатися, я не сподівалася, що моєму другові Казимиру вдасться знайти таку підтримку у Львові, — промовила Агата,