Читати книгу - "Морфій"

власне, це дозволяє, її груди, живіт, ясне волосся в пахвині, коли вона стягує сукенку, то з’являється ще золота, ледь помітна імла ясного волосся під пахвами, вона спирає долоні на мої груди і сідає на мене, і ми кохаємось так, як іще ніколи не кохалися, у Гелі розтулені вуста і заплющені очі.

— А тепер іди, куди маєш, — каже потім, коли ми вже лежимо, вкриті ковдрою.

— Ми ніколи ще не кохалися так часто, як зараз, — відповів я. — Ото вчора вночі, тепер знову.

— Я ніколи не кохалася так, як зараз, Константи. Ось тому. А зараз іди, візьми документи, вони в кабінеті, у нижній шухлядці письмового столу, візьми документи і йди.

Я цілую її, її язик прослизає крізь мої вуста, як вісник жадання, і, може, я б і хотів, може, був би готовий поєднатися з нею ще раз, але Геля делікатно мене відштовхує, зі сміхом, цілує, але відпихає.

— Йди, йди, нічого чекати, йди, Константи.

І я напхав теку паперами, шкільні свідоцтва, папери з армії, все, вдягнувся і пішов, я думав про те, що востаннє оце йду вулицями Варшави як офіційний поляк, але мені й так ніхто особливо не кланявся, тож я зайшов ще на каву до «Лярделлі»[72], сів під пальмою та випив півчорної, але навіть не зустрів нікого знайомого, тому, випивши, рушив далі.

Чого шукаєш, Костику, чого ти тут шукаєш у своєму твідовому костюмчику, з мордою, побитою тим, кого ти знищив?

А може, я сама себе маю запитати, чому я постійно з тобою, чому йду за тобою, чому тебе ніяк не покину?

Чи могла б я тебе покинути, Костику?

Не могла б.

На Маршалковській заскочив на запряжений плюгавою шкапою віз, вільне було тільки стояче місце, тверді лавки при бортах воза були зайняті всі до одної. Я міг би, мабуть, сказати якійсь сільській бабі, що моє тіло куди більше заслуговує сидіти на лавці, ніж її кошик з яйцями, але не мав настрою на авантюри з хлопством, тому мовчав і тільки похитувався, коли віз підскакував на вибоїнах.

Я пригадав собі, що мені нагадує ця стояча подорож на кінній бричці: дереворити часів французької революції, які зображали везених на ешафот.

Я вийшов на кінці дороги, перейшов Саксонський сад, пустив скупу сльозу над залишками Літнього театру, з яким було пов’язано стільки чудових спогадів, стільки жінок! Вийшов на Фредра і став перед банком жида Вавельберґа, котрий, здається, брав участь у січневому повстанні. А в тій кам’яниці — Німецький клуб.

Увійшов. Гадки не мав, куди далі йти, але, відчинивши двері, дізнався.

Коридор уже був повнісінький. Повний кандидатів у німці, як я відразу збагнув.

Товариство вельми строкате, цілий тобі зріз сучасності, чимало їх товклося біля дверей, із яких іще не зняли двомовного напису.

Двері прочинились, і крізь них до почекальні клубу влилося кілька осіб різної статі та статусу.

Я став при стіні, вирішив озброїтися незламною, залізною терплячістю й чекати скільки потрібно.

Польща бажає цього від мене, Польща цього від мене хоче.

На присутній натовп я дивився з погордою: ото зрадники, конформісти, жалюгідні створіння, що в їхніх жилах, мабуть, і краплі німецької крові немає, а прийшли сюди так само, як прийшли б до кожного, хто сильніший від них. Лайдацтво. Звіринець. Лацюги справжні, й лацюги міські, інтелігентні, у костюмах, але все одно лацюги.

Двері знову відчинились, і з них вийшов розбурханий джентльмен, котрий дуже кострубатою німецькою гукав, що знає когось із оточення самого Гіммлера і має намір звертатися просто до нього, бо те, що тут відбувається, — воістину ганебно!

Це він додав уже польською.

А за ним я побачив свою матір.

Я затремтів.

Як же вона змінилась! Індіанський вождь Біла Вірлиця вже не сиділа в кріслі, вкрита вельоном сивого волосся, волосся тісно сплетене в тоненьку косу, згорнуту на потилиці зграбною ґулькою. Лице те саме, старече, старечі долоні, але вдягнена в щось, що було ніби жіночим мундиром із темно-зеленого сукна, позбавленим знаків розрізнення та відзнак.

І вона теж мене побачила, всміхнулася, махнула мені долонею, і натовп розступився, ніби море перед волею Мойсея, хоча в цьому контексті, мабуть, варто було б уникати жидівських порівнянь, і я ввійшов, і став перед ними.

То було щось на кшталт комісії, котра приймала, як я швидко зорієнтувався, писемні подання про визнання німецькості зголошених мешканців Варшави. За столом сиділо двоє цивільних, котрих я, може, навіть колись і знав, бо їхні лиця мені видалися знайомими, сидів чоловік у мундирі невідомого для мене походження, але з моноклем в оці — той монокль погано гармоніював із неохайною стрижкою та недбало виголеним лицем. І сиділа моя матінка, ніби Катажину Віллеманн прикликали для оцінки німецькості мешканців Варшави.

— Das ist mein Sohn[73], — просто сказала моя мати.

А твоя погорда до того тлуму, що товчеться під дверима, розпадається тут у пух і прах, так само щезає і твоя певність, що саме це належить зробити — для Польщі.

Якщо вже Біла Вірлиця теж тут, у цьому зеленому мундирі без знаків розрізнення, то це означає, що Польщі вже просто-напросто немає.

Твоя мама була для тебе Польщею, Костоньку. Може, вона й узагалі була Польщею, не тільки для тебе, може, то в ній Польща зосередилась і здобула найповніше вираження.

Я став перед ними.

Мати сердечно мені всміхнулася. Я не пам’ятаю цієї усмішки.

— Я рада, що ти прийшов, — сказала польською. — Але то було не конче, я вже залагодила з тобою всі формальності. Актуальна політична ситуація видається мені в певному сенсі тріумфом передньоєвропейського субстрату над арійськими зайдами, розумієш? Ти знаєш теорію Зіґмунда Файста, правда ж?

Звісно, не знаю, не розумію, навіть не слухаю, бо знову, знову, як то так, як ти владнала за мене формальності, навіть не запитавши мене, а якби я хотів зостатись поляком, бо я ж хочу бути поляком, що тоді?

Чеки, чеки, лагідні чеки, чеки милосердні, чеки матусині, опель олімпія, шоколадний дім, смокінги, зустрічі, літаком до Венеції, все.

— Підпиши тут, будь ласка.

Документ німецькою, його мені підсуває матусина кощава долоня, Deutsches Reich, Kennkarte, орел точно такий, як на мундирах, посередині Константи Міхаель Едуард Віллеманн і фото Константи — те саме, що й у польському паспорті, віддруковане у двох місцях.

— Тут залиш відбитки пальців. — Мама тут узагалі без жодних турбот розмовляє польською, але чому говорить польською, ми ж могли б говорити німецькою, а вона таки говорить польською.

Підсуває мені