Читати книгу - "Американська пастораль"

А на довершення, коли вже припинився вогонь снайперів, коли згасли пожежі, оголосили перелік двадцяти одної жертви перестрілок (усі — мешканці Ньюарка), Національна гвардія полишила місто, а Меррі зникла, з’ясувалося, що якість продукції «Ньюарк Мейд» через недбалість і байдужість деяких працівників дедалі падає: тільки сліпий не бачив зниження віддачі, і це скидалося на саботаж, хоч саботажу тут не було. Попри сильну спокусу, він не розказує Анжелі про розбіжності між ним і батьком, спричинені його рішенням залишатися в Ньюарку: така відвертість викличе її ненависть до Лу Левова, й вона не скаже їм, де Меррі.

«І що ми маємо? — щоразу заводився батько, прилітаючи з Флориди просити сина тікати з цього міста світ за очі, не чекаючи, поки друга хвиля заворушень знищить його остаточно. — Там, де колись ми робили один крок, зараз доводиться робити два, три, чотири кроки. Один крок уперед — і одразу задкуєш на два: ріжеш заново, строчиш заново, ніхто не вкладається в денну норму, ніхто не робить справу так, як треба. Весь бізнес іде псу під хвіст через отого сучого сина Лероя Джонса в дебільному капелюсі, всюдисущого, всевидющого і якого там іще. Я все це збудував своїми руками! Своєю кров’ю! Чи, може, вони думають, що я прийшов на все готове? Що хтось дав мені це? Але хто? Хто міг мені це дати? Та ніхто! Все, що я маю, я сам і створив. Працею — пра-це-ю! А мене позбавили цього міста, а зараз хочуть відібрати й бізнес — усе, що я створював, день за днем, крок за кроком. Хтось хоче все перетворити на руїни. І думає, що хтось від того виграє! Палять свій дім — так вони розправляються з білими! Не лагодять, а палять! Жити в зруйнованому місті — ось воно, ідеал чорношкірої гордості! Велике місто перетворене на цілковиту пустку! І їм буде приємно тут жити! І я брав цих людей на роботу! Ну не сміх? Я наймав їх! «Левов, ти з глузду з’їхав», — казали мені друзі у парильні. — «Навіщо ти береш цих чорних? Ти не матимеш рукавичок, але матимеш повно клопоту». Але я приймав їх, приймав як нормальних людей, двадцять п’ять років облизував Вікі, і — хай воно западеться — на кожен День подяки дарував усім жінкам по святковій індичці. Вранці приходив, рот від вуха до вуха, вітав їх, стелився перед ними. «Як справи? — питаю. — Як ми тут поживаємо? Завжди до ваших послуг. Маєте скарги — то тільки до мене. І пам’ятайте: тут, за цим столом, я не вам так начальник, як вірний товариш і друг». Згадай-но те свято, яке я влаштував, коли діти Вікі закінчили школу! Який же я був ідіот! Ні, не був — дотепер ним лишаюся. Донині! Сиджу коло басейну, і коли мої чудові друзі відривають очі від газети і кажуть, що всіх чорних треба просто поставити до стінки, тільки я один їм нагадую, що так чинив колись Гітлер з євреями. І знаєш, що вони мені відповідають? Кажуть: «Як ти можеш порівнювати чорних з євреями?» Кажуть, що чорних треба розстріляти, а я кричу їм: «Ні!» І в цей же час гине справа мого життя, бо вони не здатні зшити рукавичку точно за розміром. Погана форма, кривий шов — і таку рукавичку не вдягнеш на руку. Вони халтурники, халтурники, яких ще світ не бачив, і цьому нема ніяких вибачень! Дати маху в операції — це звести нанівець усе. І все ж, Сеймуре, коли я розмовляю з цими фашистськими покидьками, — євреями, євреями-однолітками, які бачили те саме, що і я, тобто з людьми, що мали б знатися на таких речах у мільйон разів краще, коли я в суперечці з ними наводжу аргументи проти, я виступаю проти там, де мав би виступати за». — «Так, але ти робиш це завзято», — зауважив Швед. «Чому? Чому я так роблю, скажи мені!» — «Мабуть, так диктує тобі твоя совість». — «Совість? Ну, а де їхня совість? Де совість тих чорних? Куди вони сховали свою совість, пропрацювавши в мене чверть століття?»

Чого б не вартувало Шведу відмовити старому в позбавленні від цих мук, він не піддавався на його вмовляння з дуже простої причини: якщо Меррі дізнається (а вона, безумовно, дізнається, від Рити Коен, якщо та з нею справді контактує), що фірма «Ньюарк Мейд» покинула приміщення на Централ-авеню, її захват не матиме меж. «Отже, і це його не спинило! Все віддасть задля наживи. Все! Для мого тата рідного Ньюарк — просто колонія чорних. Експлуатуй її, тягни з неї всі соки, а будуть проблеми — тікай, і чорт з нею!»

Ці думки та інші, ще дурніші, затямлені нею з книжечок на подобу «Маніфесту Комуністичної партії», точно вкрадуть останній шанс побачитися з нею знову. Попри все це, він міг чимало розповісти Анжелі Девіс про своє небажання покинути місто і про чорних, які в нього працюють, і, безсумнівно, це пішло б йому на користь, але він розуміє, що особисті ускладнення через подібне рішення навряд чи примирять його з абстрактними ідеалами святої Анжели, тож вирішує, що краще розповісти цій дивовижній примарі, що він — один із двох білих попечителів із Комітету з боротьби проти бідності (хоча це неправда, позаяк попечитель не він, а батько його друга), організації, яка регулярно збирається в Ньюарку і щосили сприяє відродженню міста, в яке він досі вірить (ось вам і ще одна брехня, бо відродження — фікція). Швед говорить Анжелі, що, попри страхи дружини, він ходить на вечірні засідання в різних районах міста. Робить усе, що в його силах, для звільнення її народу. І необхідно, каже він, повторювати це щовечора: звільнення народу, американські негритянські колонії, негуманне суспільство, добро з кулаками…

Він не розказує Анжелі, що його дочка по-дитячому хвалиться, плете небилиці, щоб справляти враження; що вона нічого не знає про динаміт і революції: це й інше для неї — просто слова, якими вона хизується, щоб почуватися сильною, попри свою мовну ваду. Ні, Анжелі відомо, де ховається Меррі, й коли вона взяла та просто так прийшла до нього, то це не світський візит. Чого б це Анжелі Девіс кожної опівночі сидіти в Левових на кухні в Олд-Римроку, якби вона не була тим вождем революції, якому доручено стежити, аби з його дочкою все було гаразд?! А