Читати книгу - "Американська пастораль"

яка йому ввижається, має довжезні вії та великі сережки-кільця у вухах, і вона ще гарніша, ніж на екрані телевізора. У неї довгі ноги та кольорова міні-спідниця, щоб їх було добре видно. Волосся в неї — незвичайне. І вона, як дикобраз, виклично дивиться на тебе з-під кучерявої шапки, що начебто застерігає: «Не підійдеш — не заболить!»

Він їй розказує те, що вона хоче чути, і сам вірить усьому, що каже йому вона. Мусить вірити. Анжела вихваляє Меррі, називає її «солдатом свободи, піонером у великій борні проти гніту». Він мав би пишатися її політичною відвагою. Антивоєнний рух — це рух проти імперіалізму, відтак, висловлюючи протест у тій єдиній формі, яка може вплинути на свідомість американців, шістнадцятилітня Меррі виходить на передній край цього руху, стає його Жанною д’Арк. Шведова дочка — натхненниця всенародного опору фашистському уряду, його звірячому придушенню інакодумців. А те, що вона скоїла, є злочином лише тому, що це вважає злочином держава, яка сама, по суті, є злочинницею, готовою до безжальної агресії проти будь-якої країни світу в ім’я збереження несправедливого розподілу багатств і надання підтримки тим суспільним інститутам, які охороняють панівний клас. Бунт проти дискримінаційних законів, пояснила вона, і насильницький спротив у тому числі, сягають ще часів аболіціонізму — й у цій боротьбі його дочка ступає попліч із самим Джоном Брауном!

Вчинок Меррі — не злочин, а політичний акт у боротьбі між фашистами-контрреволюціонерами та силами опору: чорними, мексами, пуерториканцями, індіанцями, ухильниками від армії, антивоєнними активістами, подібної до Меррі білої небайдужої шкільної молоді, які діють або легально, або, як висловилася Анжела Девіс, екстралегальними методами, прагнучи повалення збудованої капіталістами поліцейської держави. І хай він не хвилюється за неї, що вона ховається — Меррі не сама, вона — частина армії, яка налічує вісімдесят тисяч радикально налаштованих юнаків, котрі обрали підпілля для максимально успішної боротьби із соціальною несправедливістю, спричиненою репресивним політико-економічним ладом. «Усе, що ти чув про комунізм, — пояснює йому Анжела, — це брехня». Він мусить з’їздити на Кубу, якщо хоче побачити той соціальний лад, що зумів ліквідувати расову нерівність і експлуатацію трудящих та перебуває в гармонії з народними потребами та сподіваннями.

Він покірливо слухає. Імперіалізм, пояснює вона, це зброя, що її використовують білі багатії, щоб недоплачувати чорним за роботу, і він хапається за нагоду розповісти їй про чорношкіру майстриню Вікі, яка вже тридцять років у «Ньюарк Мейд», тендітну жінку з дивовижним розумом, витримкою, чесністю, випускницю ньюаркської школи, матір синів-двійнят, Донні й Блена, що вчаться зараз у медичній школі. Їй розповідає, як Вікі, одна з усіх, цілодобово чергувала з ним на фабриці під час заворушень 1967 року. Мер по радіо радив усім негайно покинути місто, але він залишився, бо сподівався, що його присутність урятує фабрику від вандалів. Була й інша причина, та сама, що утримує людей на місці, де лютує ураган: вони не можуть кинути напризволяще те, чим дорожать. Десь так само міркувала й Вікі.

Аби угамувати заколотників, які, розмахуючи смолоскипами, йшли від Саут-Оранж-авеню і могли кинутися на фабрику, Вікі виготовила плакати і розмістила їх на видноті — на вікнах першого поверху. На білих аркушах картону чорні написи: «Більшість працівників цієї фабрики — негри». Через дві ночі якісь білі розбили всі вікна з цими плакатами — чи то були надміру пильні активісти з північного Ньюарка, чи, як підозрювала Вікі, ньюаркські копи на машині без номерів. Вибили вікна й поїхали далі, ось і вся шкода, заподіяна фабриці за ті буремні дні та ночі. Все це Швед розказує святій Анжелі.

На другий день зіткнень за складом «Ньюарк Мейд» отаборився підрозділ молодих хлопців з Нацгвардії, скерований на Берґен-стрит для локалізації заворушень, і коли Швед із Вікі принесли хлопцям гарячу каву, вона примудрилась переговорити з кожним хлопцем. В уніформі, у шоломах, в армійських черевиках, обвішані зброєю — від ножів до гвинтівок з багнетами, сини білих фермерів із Південного Джерсі — всі аж трусилися від страху. «Хлопці, перш ніж стрельнути комусь у вікно, добре подумайте! Там же не снайпери сидять! Там люди! Гарні люди! Добре думайте!» В суботу по обіді перед фабрикою зупинився танк, і Швед, побачивши його, нарешті зміг зателефонувати Дон і сказав: «Усе вляжеться!» А Вікі підійшла до танка і грюкала об люк доти, поки той не відчинився. «Не втрачайте голів! — прокричала вона до солдатів у танку. — Спершу думайте, тоді робіть! Ви потім поїдете, а людям жити. Тут їхній дім». Опісля губернатору Г'юзу перепало за введення танків, але Швед анітрохи його не засуджував: якби не танки, то не відомо, чим би все скінчилося. Однак Анжелі він цього не каже.

Під час двох найважчих, найстрашніших днів, у п’ятницю й суботу 14 і 15 липня 1967 року, коли він тримав зв’язок з поліцією штату по рації, а з батьком — по телефону, Вікі весь час була поряд із ним. «Це ще й моє добро. Ви просто власник», — сказала вона. Він каже Анжелі, що знав усю історію стосунків Вікі з його сім’єю, знав, що ці стосунки давні та тривалі, знав, як усі прив’язані одне до одного, але й гадки не мав, що прив’язаність Вікі до «Ньюарк Мейд» нічим не поступається його власній прив’язаності. Він розповідає Анжелі, як після заворушень, після облоги, пережитої пліч-о-пліч з Вікі, він твердо вирішив будь-що лишитися, хоч би і одинцем, у Ньюарку, не кидати своїх чорношкірих робітників. Звичайно, він не каже про те, що тоді (та й тепер) він, не вагаючись, зібрався б і поїхав, якби не боявся, що, приєднавшись до виїзду з міста всіх уцілілих після заворушень підприємств, він дасть тим самим Меррі безпрограшну позицію для звинувачень. Він, мовляв, нехтує інтересами чорних, трудящих і бідноти, піклуючись лише про свою вигоду і діючи виключно з позицій невситимої жадоби!

У цих ідеалістичних гаслах нема правди, ні краплі правди, але все ж таки, що він міг ще зробити? Не виправдовувати ж йому власними діями божевільні вчинки дочки! Він лишився в Ньюарку, а після заворушень Меррі стала так чудити, що назвати її вчинки божевільними — це було б як комплімент. Ньюаркські заворушення, потім війна у В’єтнамі; спочатку тільки місто, тоді — вся країна, і це не могло не позначитися на Сеймурі Левові з Аркадія-Гілл-роуд. Один страшний удар, за сім місяців, у лютому 1968-го — другий, нищівний. Фабрика в облозі, дочка в бігах, і все це відкидає