Читати книгу - "Таємна історія"

Ми довго дивились один на одного.

— І чим же конкретно ви займалися? — спитав я.

— Не думаю, що зараз час говорити саме про це, — рівним голосом відказав Генрі. — Звісно, що плотський елемент був присутній, але природа цього феномену головним чином духовна.

— Ви, мабуть, і Діоніса бачили?

Я це сказав не дуже серйозно, але мене приголомшило те, наскільки буденно він кивнув у відповідь, наче я поцікавився, чи він виконав домашню роботу.

— Ви спостерігали його фізично? У козячій шкурі? З тирсом?

— А тобі звідки знати, як виглядає Діоніс? — різко спитав Генрі. — Що, по-твоєму, ми бачили? Мультяшку? Фігуру з розпису амфори?

— Мені просто не йметься віри, що ви могли реально зустрітися…

— Уяви, що ти ніколи раніше не бачив моря. Уяви, що ти його бачив тільки на дитячих малюнках: синій олівець, баранці на хвилях… Ти впізнав би справжнє море, якби знайомий був лише з його картинками? Ти впізнав би реальний предмет, відомий лише з його зображень? Тобі не відомо, як виглядає справжній Діоніс. Зараз ми говоримо про бога. А бог — це завжди серйозно. — Він відхилився на стільці й прискіпливо на мене поглянув. — Звісно, вірити на слово мені не обов’язково. Нас було четверо. У Чарльза лишився слід від кривавого укусу на руці, і він гадки не мав, звідки той узявся. Укус не людський. Надто великий. І дивні проколи замість відмітин зубів. Камілла стверджує, що в якийсь момент їй здалося, ніби вона олениця. І це теж досить дивно, тому що більшість із нас пам’ятає про якісь оленячі лови в лісі. Ми нібито гналися за твариною кілька миль. І ми справді пробігли кілька миль. Це факт. Певно, ми всі бігли й бігли, бо коли прийшли до тями, то не мали ані найменшої гадки, куди нас занесло. Уже пізніше ми вирахували, що перескочили на своєму шляху щонайменше чотири паркани з колючим дротом. Як — не питай. Але опритомніли ми всі далеко від садиби Френсіса, за сім чи вісім миль від неї вглиб округу. І от саме тут починається нещаслива частина наших пригод.

Я все пам’ятаю ніби в густому тумані. Мені щось почулося позаду. Або це був хтось. Я крутнувся, мало не втратив рівновагу й кинувся на те, чим би воно не виявилося: здоровенне, непевне, жовте, — затопивши по ньому лівим кулаком, при тому що я правша. Рука в кісточках страшенно заболіла, і тієї самої миті хтось мені вибив дух. Навколо хоч в око стрель, розумієш, я нічогісінько не бачив, я щодуж змахнув, тепер уже правою рукою, намагаючись вкласти в удар усю свою вагу. Цього разу щось хруснуло і я почув крик. Що сталося потому — в нас думки розходяться. Камілла вирвалася далеко вперед, але Чарльз із Френсісом трохи відстали, тому наздогнали мене швидко. Я чітко пам’ятаю, як зіп’явся на ноги — і тут вони вже продираються крізь чагарі. Боже. Тепер я їх бачив. Волосся скошлачене, в чуприни набилося листя, бруд, від одягу в буквальному сенсі лишилося саме дрантя. І от вони стоять, заспані, зі скляними поглядами, ворожі. Їх було не впізнати, і, певно, ми накинулися б один на одного, якби з-за хмари не визирнув місяць. Ми витріщилися один на одного. До мене стала вертатися тяма. Я глянув на руку й побачив на ній кров, на жаль, не тільки кров. Потім підійшов Чарльз і впав на коліна перед чимось у моїх ногах. Я теж нахилився й побачив чоловіка. Його труп. Приблизно сорока років, у жовтій картатій сорочці (ну, ти знаєш, одній із тих вовняних сорочок, що тут носять), зі скрученими в’язами, а ще — про це неприємно говорити — у нього мозок було розтовчено по всьому обличчю. Я справді не знаю, як це могло трапитися. Справжня катавасія. Мій одяг до нитки просочився кров’ю, яка заляпала навіть окуляри.

Чарльз розповідає цю історію трохи інакше. Він пам’ятає, що бачив мене поруч із тілом. Каже, що нібито борюкався із чимось, за щось тягнув з усіх сил. Аж раптом він усвідомив, що тягне чиюсь руку, впираючись у чужу пахву ногою. А Френсіс… чесно, я не в курсі. Варто його спитати, так він щоразу переповідатиме історію інакше.

— А Камілла?

Генрі зітхнув.

— Боюся, ми ніколи не дізнаємося, що сталося насправді. Каміллу ми тоді відшукали не одразу. У незаймано білому хітоні вона тихо сиділа на березі потічка, опустивши ноги у воду. І тільки її волосся злиплося й запеклося від крові, якою воно аж просякло. Ніби Камілла намагалася пофарбуватись у червоний колір.

— Як це могло статися?

— Ми не знаємо. — Генрі прикурив наступну сигарету. — Хай там як, а чоловік був мертвий. Ми, напівголі, забрьохані брудом, опинилися посеред лісу з його трупом на руках. Нам усім макітрилося в голові. Я постійно «від’їжджав», мало не падав з ніг сонний. Потім Френсіс підійшов ближче глянути на мене — і його раптом повалили спазми до блювання, але він так і не вирвав. Зате мене це чомусь привело до тями. Я наказав Чарльзові знайти Каміллу, а сам став на коліна та обшукав кишені мерця. Знайшов трохи, дещо навіть підписане, але толку з цього виявилося небагато.

Я не мав ані найменшого уявлення, що робити далі. Ти ж пам’ятаєш, ішло похолодання, і ми вже довгенько нічого не їли, не спали, тому ясністю думок годі було хвалитися. Кілька хвилин (Господи, як же все переплуталось) я навіть обмірковував, чи не викопати чоловікові могилу, та потім збагнув, що це божевілля. Ми не могли ще більше затримуватися тієї ночі. Ми не знали, куди нас занесло, на кого можемо наскочити, навіть котра година. Крім того, я не мав чим копати. У якусь мить я практично запанікував. Хіба можна ось так просто неба лишати небіжчика? Аж потім збагнув, що це єдино можливий вихід. Боже. Ми не мали найменшої гадки, де шукати мою машину. Спробуй-но уявити собі картину, як горами й долинами ми тягнемо труп у невідомому напрямку. Та й навіть якби знайшлася машина, що робити потім?

Отже, коли Чарльз повернувся з Каміллою, ми просто пішли собі геть. Тепер, з висоти часу, що минув, я розумію: це найраціональніше, що ми могли в той момент зробити. У Північному Вермонті не кишить від досвідчених поліцейських та криміналістів. Це ще той глухий кут. Люди постійно гинуть