read-books.club » Наука, Освіта » Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України 📚 - Українською

Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України" автора Кирило Юрійович Галушко. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 54 55 56 ... 86
Перейти на сторінку:
з боку деяких росіян»[108]. Тобто основну роль у невиконані вимог України зіграла відмова від етнографічного критерію на користь політико-ідеологічного — Сталіну потрібно було показати свою лояльність до росіян. Щоправда, 1928 р. було оформлено деякі «косметичні» зміни кордону. Втім, з національним складом населення вони не були пов’язані.

Підсумовуючи розповідь про формування російсько-українського кордону, зауважимо, що національний чинник (етнографічна територія) став основою під час визначення кордону між УСРР та РСФРР. Однак, погодившись на початку свого панування із проголошеною Центральною Радою територією України в губернському розрізі та з основними засадами подальшого розмежування, у відносинах з УСРР, Кремль цей критерій застосовував вкрай вибірково. Так, 1919 р. він був використаний лише в односторонньому порядку — від УСРР відійшли усі повіти з неукраїнською більшістю населення з «українських» губерній, натомість через політичну недоцільність подібного переходу населених переважно українцями територій зі складу РСФРР не відбулося. Під час зміни кордону 1920 р. основною було визнано ознаку економічної доцільності. Унаслідок цього територія УСРР збільшилася, в тому числі й за рахунок «українського» Таганрозького округу. Надалі, незважаючи на принципове визнання етнографічного критерію як основного в територіальному розмежуванні, у Кремлі під час зміни кордонів із радянською Україною його фактично ігнорували. Величезний масив суміжних з УСРР українських етнографічних територій так і залишився у складі РСФРР. Тобто національний чинник, незважаючи на всі декларації, при цих розмежуваннях виявився другорядним. 1954 р. від РСФРР до УСРР перейшов Крим, але обставини цієї зміни кордону висвітлені в іншому розділі.

Крим

Географічно Крим (історичні назви: для античності та середньовіччя — Таврика, для кінця XVIII — початку XX ст. — Таврида) є ромбоподібним півостровом у північній частині Чорного моря, площею приблизно 27 тис. км2, з’єднаним із материком лише «верхньою» вершиною. Центр Криму розташований рівно посередині між екватором та Північним полюсом, що зумовлює помірний клімат у цілому, а різноманітний рельєф створює таку ж різноманітність природних умов.

В історично-геополітичному відношенні Кримський півострів являє собою окремий регіон, відносно єдиний всередині, але слабко пов’язаний із сусідніми територіями.

Головним чином Крим усередині поділяється на два регіони: Степовий Крим та Кримські гори. Попри «заяложеність» цього формулювання, Крим справді знаходиться на перехресті шляхів та цивілізацій: завдяки органічній єдності півострівного степу з Великим євразійським степом, Таврика була включена в історичні процеси, що відбувалися аж у Монголії; через зручні порти здійснювався зв’язок із Середземномор’ям; невелика відстань від Криму до гирл Дніпра та Дону сприяла налагодженню контактів зі Східною Європою.

Античність

Першими народами Таврики, відомими нам за іменами, були кіммерійці й таври. Щодо походження і приналежності перших, а також відповідності «кіммерійцям» еллінських джерел, то з цих питань донині ведуться непримиренні дебати між фахівцями, всі погоджуються лише з тим, що вони були кочовиками і з’явилися в Криму приблизно в IX ст. до н. е. Другі явно були кримськими автохтонами, що сформувалися на основі місцевих спільнот бронзової доби та мігрантів із Кавказу приблизно в VIII ст. до н. е., саме від їхнього імені греки пізніше утворили назву всього півострова («Таврика»).

Кіммерійці, як і будь-які справжні кочовики, опанували степовий Крим — судячи з розкопаних курганів, вони розселилися на території від північного Присивашшя до майбутнього Сімферополя. Хоча є підстави припускати наявність у кіммерійців царів, про структуру їхньої держави нічого не відомо, так само білою плямою залишається внутрішній поділ обійнятої території. Сталих меж Кіммерія в Північному Причорномор’ї, очевидно, не мала, а Степовий Крим був невіддільною частиною материкових земель, опанованих номадами.

Ситуація з таврами відома трохи краще. На відміну від «класичних» варварів лісної смуги, вони майже не займалися землеробством, а скотарство мало специфічні гірські риси, що відрізняло їх від кочових сусідів; ще одним способом прибутку було розбійництво, хоча і в значно менших масштабах, ніж це подавали античні автори. Отже, таври — це типові горяни, що їх можна знайти в будь-який час у будь-якому гористому куточку землі. Основна зона розселення — передгір’я, пізніше (VI ст. до н. е.) таври опанували всі придатні ділянки Кримських гір та вийшли на південне узбережжя. Відсутність конкурентів призвела до того, що група таврів у цей самий час змогла покинути «рідні» землі та оселитися на півночі Керченського півострова — в першому анклаві. У IV ст. до н. е. таври, ймовірно з екологічних причин, залишили гори та сконцентрувалися в передгір’ї, а щоб уникнути перенаселення, група переселенців утворила другий анклав — на берегах озер Сасик та Донузлав. Після переходу кримських скіфів до осілості в III ст. до н. е., таври були асимільовані ними, давши привід тогочасним еллінам перейменувати їх на тавроскіфів. Це було суто політичне визначення, позаяк хоча археологічно таври не відрізнялися від пізніх скіфів, вони не входили до складу скіфської протодержави. Останні таври з анклавів були асимільовані на рубежі ер. Подібно до інших осілих варварів, таври мали сталий терен мешкання, але не мали державності, а відтак — і кордонів.

Скіфи — кочівники, що прийшли на зміну кіммерійцям, — опанували Степовий Крим у VII ст. до н. е. Під «скіфами» античні автори розуміли величезний масив народів, що не були пов’язані із власне скіфським етносом (іранцями) ані походженням, ані господарськими зв’язками, але перебували від нього в політичній залежності. Серед таких були також т. зв. «скіфи-орачі» та «скіфи-землероби», в яких надміру патріотичні автори з СРСР та нинішніх України й РФ вбачали ранніх слов’ян, хоча це жодним чином не підтверджується археологічно. Тому етнічна приналежність цих спільнот лишається достеменно невідомою.

Ранні скіфи не створили справжньої держави: владу над багатьма «скіфськими» племенами мали т. зв. «царські скіфи», яких, у свою чергу, очолювало декілька правителів. Поки скіфи були зайняті походами на Близький Схід, вони не надто переймалися облаштуванням внутрішнього простору та відносинами із причорноморськими сусідами, але в певний час усе змінилося. Царю Атею (бл. 358—339 рр. до н. е.) вдалося стати першим безальтернативним правителем скіфів та підкорити Західне Причорномор’я, але битва із македонським царем Філіпом, батьком Александра, коштувала йому життя.

Так звана «Велика Скіфія» не була державою — під її контролем перебували лише території, на яких кочівники спорадично випасали свої табуни. На відміну від кіммерійців, скіфи опанували весь Степовий Крим, включаючи Керченський півострів, хоча сталих кордонів, зрозуміло, не мали.

Перші грецькі колоністи з’явилися в Північному Причорномор’ї, імовірно, 647 р. до н. е. та майже відразу опанували ключові ділянки морського узбережжя —

1 ... 54 55 56 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"