Читати книгу - "Серце гріє"

Майя нишком витерла сльози.

— Удачі тобі, — промовив Дарт. Подав руку дівчині-воїнові — рукостискання в неї було по-чоловічому міцним.

— Подбай про неї, — шепнула Тара Дартові. Щоки в майстра ледь помітно порожевіли.

Конюх підвів нав’юченого коня. Тара взяла гнідого жеребця за вуздечку й рушила вулицею.

Майя, ледь чутно схлипуючи, помахала подрузі рукою. Несподівано тепла долоня майстра накрила змерзлі пальчики чарівниці. На обличчі Майї крізь сльози проступила радісна посмішка.

Широка вулиця вела просто до воріт Ормрона. Громаддя будинків дивилося в небо засніженими дахами. На місто спустилася ніч, на небокраї спалахнули крихітні алмази зірочок. Ніжно-золоте око місяця лагідно ковзало по снігу, змушуючи біле напинало ніяково поблискувати. Тара озирнулася — струнка постать Майї перетворилася на білу цятку. Дівчина з майстром і досі стояли біля воріт, і Тара ладна була заприсягтися, що Дарт тримає чарівницю за руку.

— Попрощалася?

З-за рогу неквапно виступив Грей.

— Які люди! Навіть не запитуватиму, де те був, — не впевнена, що хочу це знати.

— Ось і не запитуй, — погодився він. — Куди прямуєш?

— А ти? — запитанням на запитання відповіла Тара. — Залишаєшся в школі?

— Я? Знаєш, мені тут до біса все обридло, Доводиться прокидатися щоранку! Думаю пошукати спокійнішої місцинки.

— Барлогу, наприклад, — продовжила дівчина.

— Чому відразу барліг? Можна сказати, я йду, куди очі світять, — слідом за Греєм із завулка, цокаючи підковами, вийшов білосніжний тонконогий жеребець.

— І куди ж вони світять?

— А ти куди прямуєш?

Вони заговорили одночасно й одночасно замовкли, надаючи напарникові право сказати першим.

— Що, навіть із нашими прощатися не будеш? — уточнила Тара.

— Не люблю прощань. Вони нагонять тугу, ти ж знаєш.

Дівчина повернулася до воріт, у яких переступали з ноги на ногу вартові.

— А тобі хіба не потрібна перепустка?

— Мені? Перепустка? Звичайно, ні, — самовдоволено посміхнувся Грей. — То куди тебе несе?

— На північ, — відгукнулася Тара, зручніше влаштовуючись у сідлі.

— А порталами не можна?

— Від сьогодні я проста смертна. Для таких подорож через портали коштує приблизно як табун ганарських коней. Тож доведеться їхати пустелею.

— Пустелею. Зрозуміло. А де в нас північ? — поцікавився хлопець.

Тара махнула рукою в потрібному напрямку.

— Чорт, я, здається, туди й дивився. Виходить, нам по дорозі.

— Виходить, по дорозі, — погодилася дівчина.

Коні понесли вершників до воріт.

ФІГУРИ З ПІСКУ

I

Хей-Ді. Найзагадковіший корпус Ормрона. Тут не чути збудженого щебету молодших учнів — нітто-хей — і тупотіння сотень ніг. Повітря просочене запахом бальзамічних речовин — миррою, касією та лугом. Ні гарячий подув самуму — пекучий подих пустелі, ні північно-східний хамсин, що несе пил і пісок, ані лагідний теплий сирокко, за яким приходить довгоочікуваний дощ, не могли вивітрити цей дух із темних коридорів, де по кутках о будь-якій порі металися мовби замкнені тіні.

Вен не любив синього корпусу. Чорна черепаха, котра сиділа на кулі, що вінчала дах вежі, здавалося, стежила за кожним, хто насмілився наблизитись до обителі дато Мори. Чорні очі статуї були вирізані дуже митецьки. Рука майстра зробила їх майже живими, тому здавалося, що символ стихії води дивиться просто на тебе.

Атмосфера, якою був оточений синій корпус, виривала його з реальності. Навіть у найясніший і найтепліший день вежа Хей-Ді викликала асоціації з темними безмісячними ночами. У найбільш непроглядні години перед світанком, коли вуличні ліхтарі вже згасли, а лампи в будинках ще не засвітилися, синій корпус здавався особливо похмурим і величним.

Уся ця атмосфера та нависле над головою громаддя вежі змушували майстра Вена якомога повільніше пересувати ноги, хоча його провідники вочевидь квапилися. Їм доводилося зупинятись після кожної пари кроків і чекати, поки майстер наздожене. Однак дорога від воріт магічної школи до входу в обитель Мори не довшала. Рано чи пізно, хоч як зволікай — високі темні двері, прикрашені мозаїкою майже непрозорого синього й темного скла, постануть на шляху та повільно відчиняться, мовби знехотя впускаючи нікчемного смертного в обитель знань.

Двері холу зачинилися за спиною з тихим, ледь чутним шерехом. Вен щоразу напружувався в очікуванні цього звуку — він здавався надто вкрадливим і моторошним. Навіть тупотіння міської сторожі, яка ніби переслідує тебе, звучить веселіше.

Вен спустився п’ятьома сходинками, і опинився біля дверей кабінету Мори. Проводирі нечутно розкланялись і заковзали вгору кам’яними щаблями. Слуги Мори вміли здаватися големами, витканими з води й повітря. Чи вони й були такими?

Вен увійшов не стукаючи. Дато повільно підняла голову та втупилась у гостя світло-блакитними, майже прозорими очима. Її погляд ковзнув по довготелесій недоладній постаті й невиразному обличчю запрошеного.

— Майстре Вен, — Мора встала з-за столу та плавно рушила назустріч гостеві. Вона трішки розтягувала шиплячі приголосні, тому її холодний низький голос нагадував шипіння, — ви не квапилися.

— Усі йдемо до смерті, а до неї не спізнишся, — зауважив Вен, цитуючи когось із класиків магічної школи.

— Це правда, — бліде обличчя ідеальної форми не відбивало ніяких емоцій. — У мене є для вас доручення. Ось, візьміть.

Дато простягла Вену тонку теку. Майстер, не чекаючи на запрошення, сів у крісло. Звичайно, це було нахабством з його боку, але якщо довго стояти в присутності Мори — ноги починали ніби примерзати до кам’яної підлоги.

У підозріло тонкій теці виявився тільки портрет дівчини років чотирнадцяти. На звороті був напис: «Рік 3848, Альрауне».

— Це все? Фотографія мертвої дівки? — дівчина на фотографії вочевидь не мала вигляду живої.

— Чому ви вирішили, що вона мертва?

— Це не так?

Мора не звикла до того, що на її запитання хтось відповідає запитанням. Погляд прозорих очей буквально прицвяхував застиглого в кріслі майстра до його місця. Пасмо чорного волосся з синявим полиском вибилося з високої зачіски й відразу, скоряючись волі господині, повернулося на місце.

— Вона жива, — спокійно промовила Мора. — І ви повернете її в Ормрон.

— За допомогою портрета? — Вен простяг руку й поклав теку на кам’яний стіл дато. Для більшого ефекту він би підвівся, але в присутності Мори й це вимагало певних зусиль. — Неможливо.

— Вам це над силу? — в голосі Мори зазвучало презирство.

«Хоч якась емоція», — подумав Вен.

— Якщо ви знаєте когось, кому це до снаги, зверніться до нього.

Майстер доклав зусиль, аби відірватися від крісла, й рушив до дверей. Він, звичайно, розумів, що розмову далеко не завершено, але час було розпочинати торг.

— Три тисячі золотих, — гранд майстриня чудово знала правила гри.

Вен сповільнив крок, але