Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"

А тепер він спитав, усміхаючись: «Правду кажеш?»

«Зацілувала б на смерть».

Тільки дивилися на себе.

«Андрію!»

«Що, серце?»

«Як тобі здається? Замириться ще світ, заживуть люди так гарно, як колись? Будуть кохатися, радіти, п'яніти життям?»

«Авжеж, Анночко, авжеж, що будуть», — впевнював її, хоч сам, може, не дуже

вірив.

«Я так того хочу, так хочу, ти не знаєш, Андрію, як я хочу щастя, не лиш для себе, а й для ворогів, для всіх. Так болюче дивитись, як людина страждає, такий поганий окривавлений світ, ті рани, трупи — Боже»… Здригнулася: «Ненавиджу різунів, кровопійців, тиранів. Люблю людей».

«А хочеш, щоб я за булаву бився, кров проливав?»

Тепер вона зніяковіла. Брови шнурочком стягнула.

«Вірю, що під твоєю булавою настав би мир, бо ти розважливий і добрий».

Накрив її руку своєю: «Ах дитино ти моя, дитино!»

Розплатилися і вийшли на базар.

Купці шапкували перед «великоможним паном». Називали Войнаровського «його світлістю», «його могутністю», «князем».

Обидовська підсміхнулася. «Майбутнього гетьмана чують. Ти дійсно виглядаєш, мов який володар. Мій володар!» Промовила ті слова так якось дивно, ніби гордо, а заразом покірно.

Левиця і ласичка — шибнуло крізь голову Войнаровському. А все ж таки більше левиця, біленька, хистка, така граціозна в рухах… Ласичка, чи левиця, — хіба не все одно? Був рад, що чує її біля себе, що не покине його, як грозила. І то тоді, коли його ждуть хвилини важкі, переживання прикрі. Ласичка… А як любо з нею, як розважає, розвеселює тебе.

Кинув оком довкола: чужина, люди, будівлі, ноша, святині, все не таке, як у нас. При чім тут він, Андрій Войнаровський? Що він згубив на базарі в Бендерах? Це якийсь поганий, безглуздий жарт злобної, лютої долі… Стільки тут свого, що вона, Ганна.

І ще ближче йшли поруч себе: плече об плече. Чув запах її свіжого, викупаного в Дністровій воді тіла, ловив вухом трепет її серця. Від її лиця, як від сонця, тепло било на його і — світло… «Анночка»… Не відповідала, глянула тільки, — але як. За той погляд віддав би маєтки… Картав себе.

Такий важливий момент, рішаються такі великі питання, дядько гасне на возі, гетьман — і на возі. А тобі кохання на умі, любощі…

Homo sum[13], заспокоював себе… Ucrainiensis[14], і усміхнувся гірко.

«Чого смієшся?»

«Або я знаю, от так собі. Тішуся, що ти біля мене».

«Так? А чому б то не навпаки?»

«Себто, що я біля тебе».

«Еге ж», — і розсміялися обоє, як двоє безжурних молодят.

Увійшли на майдан.

Він не нагадував наших, хіба курявою, сміттям та гамором, ще більшим, ніж у нас.

Земля наша, а життя чуже, орієнт.

Думкою Україну пробігав. З усіх сторін світу чужина наступає. Вдирається в саму глиб нашої землі, кігті в груди суне, щоб вирвати серце живе. Змінюють наш устрій, лад, звичаї, навіть мову, все псують, а найгірше, що нівечать душу. Гнилець пускають туди. Як зігниє душа, що тоді тіло варте? Чи ми думати відвикли, чи не навчилися ще, бо молоді? Чому не бачимо лика, чому, як замотиличені вівці, крутимося в заклятому крузі, або як навіжені біжимо стрімголов у пропасть?

«Як кажеш?» — спитала Обидовська, бо вже не думав, а щось устами шевелив.

«Питаюся, чого ми такі дурні?»

«Хто? Я з тобою?»

«Коли б то! Ми ще з тобою, може, й не найгірші, Анко, але інші»…

«Знаю, кого маєш на гадці. Та що ти їм порадиш? Кривого й могила не випростує. Може, колись, — але диви, як тут цікаво».

Для наших людей бендерський базар дійсно був цікавий. Замикав його чотирикутник будинків невисоких, східньої архитектури, в якій дерево сварилося з камінем, а розкіш згори гляділа на нужду. Все було ніби припадкове і недовготривале, зірветься буревій і змете ввесь цей крам з лиця землі, бо він з неї не виріс органічно, не запустив коріння, як дуб, а вчепився іі поверхні, як корчі скель. Тільки великий, понурий грізний замок своїми грубими мурами й череватими баштами обіцяв боротися з зубами всепожираючого часу. Приходили на гадку скити, Геродот, недалека Ольбія, татарські набіги, війни турецькі і невольницькі плачі. Тут, на цих смугах землі, життя кривий танок виводить, не розвивається нормально, а кидає собою, як хворий на падачку, погадав собі Войнаровський. — Де лікар, щоб ізцілив його? Анна, не думаючи, дивилась.

«Смішно як. Буцім хтось хати порозрубував надвоє. Відтяв перед і тепер видно, що всередині роблять, — казала, показуючи рукою: — Диви!»

І дійсно, хати буцім передніх стін не мали. Ті стінки або відчинялися, як великі віконниці, направо й наліво, або спускалися вниз на завісах і творили перед хатою стіл, підпертий двома підпірками. На тім столі лежав крам торговця. Днина була тепла, мушня хмарами літала і клювала їжу. Крамар або торгувався з покупцем, прискакував і відскакував від нього, ніби збирався бити, або сидів собі, задерши голову вгору і примкнувши повіки, буцім йому байдуже, чи він що нині вторгує, чи ні. Тут крик, зойк, рейвах, там кволе отупіння. Ремісники на очах перехожих майстрували. Тут швець поступці, як човники кирпаті, золотом цяткував, там кравець сміливою рукою розтинав дорогу термоламу, готуючи пишне вбрання для якоїсь місцевої гурії чи одаліски. Гарні, з нафарбованими бровами й нарум'яненими устами, дівчатка заздрим оком дивилися на роботу кравця. Коли-то він пошиє для них таку розкіш? Не всякій доля позволить попасти в гарем якогось ефенді, а хоч би й багатого купця і жити там, не знаючи, що то праця і турбота за хліб насушний, що таке це блискучий гріш, за який усе дістанеш, усе! І вбрання, і пахучі олійки, і солодкий сорбет… Коли-то кравець і їм пошиє таку розкіш?

Там знов коваль підкови кував, а кінь, припнятий до стовпа, дивився в кузню, буцім наглядав, чи циган добре кує. А циган цей одною рукою червоне залізо кліщами притримував, а другою молотом валив. Його жінка жар міхом роздувала, двоє циганчат вешталося по кузні, буцімто старим помагали, а двоє, як два чортики з пекла, вискочили на майдан і кинулися до Войнаровського: «Дай пан! дай пан.»

Жбурнув їм дрібний гріш, як за напасть. Ганна від себе додала. «Вони лиш брудні, але гарні. Дивися, як їм очі скачуть. А зуби? Тими зубами можна б залізо гризти.