Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

Хтось підніс сміхотливому полковникові склянку з водою. Той, зрештою, заспокоївся і почав:

— Одне слово, взяли ми п'ятьох за тим списком, який ще в Берліні складався, щоб вивезти їх за місто й відправити більшовицького раю шукати. Всіх на прізвище вже не пам'ятаю. Одного знав близько: доктора юстиції Крепса. Цей мені особливо в пам'ять врізався. Чому — говорити не стану. Справа приватна, для вас мало цікава. Так от, беремо того Крепса, ще чотирьох… В цей момент осяває мене одна думка. Можете ви, кажу своїм хлопцям, дати розраду душі коменданта вашого? Хочу відчути, що повернувся після років блукань до дому. То можете чи ні? Тільки так, щоб святково, весело було…

— Можемо! — гукнули мої хлопці. — Наказуйте!

Поділився я з ними своєю ідеєю. Бачу — задумалися.

Чого це, питаю, з'явилась у ваших очах така занудиста поволока? Мовчать. Аж ось один каже:

— Спитати, б дозволу в гера Оберлендера, щоб потім неприємностей собі не склопотати.

— Це, — відповідаю, — вже не ваш клопіт: я наказую — ви виконуєте. До того ж, владу на сім днів німці повністю передали у Львові «Нахтігалю»: гуляй, як хто вміє.

Взяли ми тих п'ятьох для ліквідації і ще п'ятнадцятьох для розваги й повели у двір будинку під номером вісім на вулиці Артішевського. Вибрав я його не випадково: будинок здоровенний, сім під'їздів, є де розгулятися. Славко Фацько (витівник) поділяє тих двадцять арештантів на сім груп і наказує: «Всім за роботу — сходи мити!». Заарештовані стоять, чекають чогось. Він їх шомполом пошмагав, кричить: «Легенди, нероби, повертайтеся мені моторніше, бо я з вас зараз котлети нароблю!». Одна жінка з плачем: «Дайте ж нам води, ганчір'я…». А Славко як зарегоче: «Мийте, кляті язиками!». Потім ми примусили їх губами сміття в дворі прибирати. Кумедія!..

Хтось зареготав, хтось калатав склянкою об пляшку, вимагаючи, щоб і його послухали: може розповісти і не таке. Вся увага, вся воля Клинченка були сфокусовані зараз на одному: не виявити свого обурення, своєї ненависті.

Він довго не спав. Половина ночі пішла, на складання довгої шифровки, друга — на передачу її Центрові. Він доповідав про бачене в дорозі з Києва до Львова, про те, що нечувані звірства й знущання в цьому багатостраждальному місті чинили не випадкові бандитські групи німецьких солдатів, офіцерів і жовтоблакитників, а особливий апарат рейху, в тому числі легіонери Кана-ріса. Списки для винищення найвизначніших представників прогресивно настроєної польської, єврейської та української інтелігенції були складені ще в Берліні.

Звичайно, радянський розвідник не знав і не міг знати тоді, що описане ним — тільки мікроскопічна частка тих насильств, катувань, масових розстрілів і вбивств, яких зазнає населення «дистрикту Галичина», що генерал-губернатор доктор Вехтер, генерал-майор військ СС Кацман за найактивнішою участю Бізанца мають конкретні плани винищення мирного населення і військовополонених голодом, зброєю, щепленням тифу й дизентерії. Ні, цього він ще не знав. Але й того, що передав, Що доносили інші розвідники і просто радянські люди, яким пощастило вирватися з окупованої гітлерівцями території, з фашистських таборів і катівень — було досить, щоб людство побачило, який насправді вигляд має «новий порядок».

Радіопередача пройшла спокійно. А втім, Клинченко розумів, що під впливом настрою він діяв необережно: просто обурення почутим у ресторані викликало потребу негайно поділитися з ким-небудь своїми переживаннями.

Наступного ранку Войцехівський повідомив Миколу, що його серед ночі підняли з ліжка й повезли до Бізанца. Майор вивідував подробиці зустрічі з «Шукачем», розпитував про київський гарнізон і фортифікаційні споруди на підступах до міста, цікавився настроями киян. Подякував за інформацію і попередив: Козаченкові — ані слова!

— Запідозрив щось, — висловив побоювання Войцехівський.

Співрозмовник заперечно похитав головою:

— Сподіваюсь — ні! Просто в абвері поводяться так, ніби там зібралися всі брехуни світу: один одному не вірять. Все береться під сумнів. Навіть Гіммлер Канарісу не вірить, а Канаріс — Пммлеру. Ну, а до нас, не німців, довір'я ще менше. Можуть і в особисті речі за глянути. Повернемося до готелю, заберемо валізку з радіостанцією. Понесете її за мною. Зачекаєте на мене біля кабінету Бізанца. Так буде безпечніше. Сподіваюсь, ще сьогодні він відправить нас до Візера.

Коли прийшли в резиденцію губернатора, майор уже був на місці. Уважно вислухав доповідь Клинченка. Уточнив деякі деталі (ті самі, про які розпитував Войцехівського). Наказав подати письмовий звіт. Але відчувалося, що інтерес до «Шукача» він уже втратив: захопився новою роллю і новими обов'язками.

Настала слушна хвилина поцікавитися і своєю дальшою долею.

— Що накажете, гер майор, мені й Войцехівському робити далі?

Бізанц відповів не відразу. Походив по кімнаті, добув із книжкової шафи кришталевий графин і дві чарки алмазної грані, налив собі й відвідувачеві.

— За ваші дальші успіхи, лейтенант! Я зроблю все, щоб вони були помічені згори. Разом з вашим звітом перешлю фон Лахузену свою просьбу відзначити вас гідною нагородою. А тепер скажіть одверто: вас не здивувало, що за київське відрядження ви звітуєте не «Валлі-два», а безпосередньо мені, хоча я тепер виконую інші обов'язки?

— Ні, не здивувало. Ви давали мені це доручення, ви один із визначних працівників абверу. Крім того, певний, у вас є відповідні повноваження полковника фон Лахузена…

— Ви, виявляється, не тільки розвідник, а ще й дипломат, лейтенанте! Жаль, що не я вже ваш начальник. А хотів би лишитися ним. Тому я, під приводом заінтересованості спеціальних служб «дистрикту Галичина» в зв'язках із «Шукачем», попросив надіслати ваш звіт мені. Полковник Лахузен погодився. Насправді ж побачення з вами потрібне було мені, щоб дістати вашу згоду перейти до мене ад'ютантом. Посаду мою знаєте: радник при генерал-губернаторі фон Вернері. По суті я координую всю діяльність розвідки, контррозвідки та інших спеціальних служб дистрикту. Головне наше завдання тепер — очистити край від більшовицьких і неповноцінних з расового погляду елементів. Отже, ухил у бік контррозвідки. А хочете, я зроблю вас одночасно ще й політичним діячем? Тоді до омріяної вами кар'єри після війни рукою подати!

— Який же політичний пост ви мені пропонуєте, — розсміявся Микола, показуючи, що вміє цінити жарт.

Та Бізанц, як виявилося, пропонував усерйоз. Витягти з шухляди папку з грифом «таємно» й трьома великими літерами: УЦК,