Читати книгу - "Повітряний замок"

class="p1">Усі відчули, як замок опускається. Спочатку він летів настільки швидко, що Софі схопила Хаула за руку, а кілька принцес заверещали — тому що, як голосно зазначила Валерія, шлунок залишився високо в небі. Можливо, Кальцифер так довго пробув у невластивій йому подобі, що аж трохи втратив навички керування замком. Зрештою, вже за мить політ трохи сповільнився і став плавним та майже непомітним. Це виявилося дуже доречним, оскільки замок, доки тривав політ, помітно зменшився. Усім довелося стати впритул одне коло одного і навіть боротися за місце, щоби втримати рівновагу. 

Стіни почали сходитися, а імлистий порфір водночас перетворився на простий тиньк. Стеля опустилася, склепіння стало звичайнісінькими чорними балками, 

а за тим місцем, де стояв трон, виникнуло вікно, спочатку замутнене. Абдулла чимскоріше обернувся до нього, сподіваючись кинути останній погляд на випрозорене море з островами, осяяними призахідним сонцем, але на той час, коли вікно остаточно зробилося справжнім вікном, зовні виднілося тільки небо, з якого в невелику кімнатку, як у сільській хаті, лилися золотаво-жовті світанкові промені. Принцеси на цей час уже збилися в тісну купу, Софі втиснулася в куток, одною рукою схопивши Хаула, а іншою — Моргана, тоді як Абдулла опинився між Квіткою-в-Ночі й солдатом. 

Солдат, як раптом усвідомив Абдулла, за вже досить довгий час не вимовив ні слова. Та й поводився він досить-таки дивно. Він відкинув позичені у принцес вуалі і сидів, згорбившись, на стільці, який з’явився коло самого вогнища тоді, коли замок зменшився вже остаточно. 

— З вами все добре? — запитав його Абдулла. 

— Прекрасно, — відповів солдат. Але навіть його голос звучав якось дивно. 

До нього, розштовхавши інших принцес, пробралася принцеса Беатриса. 

— То ось ти де! — вигукнула вона. — Що це з тобою? Боїшся, що тепер, коли все нарешті стало як належить, я заберу назад дану тобі обіцянку? Так? 

— Ні, — сказав солдат. — Або, радше, так. Це справить тобі клопоти. 

— Це не справить мені ніяких клопотів! — фиркнула принцеса Беатриса. — Якщо я даю слово, то я його дотримую! А принц Джастін може котитися під три… 

— Але ж я якраз і є принц Джастін, — сказав солдат. 

— Що? — перепитала принцеса Беатриса. 

Солдат дуже повільно і вкрай несміливо стягнув з голови вуалі і підняв очі. Лице в нього залишилося таким же, як і колись, із тими ж блакитними очима — чи то цілком невинними, чи то глибоко шахрайськими, чи то одне і друге водночас, але тепер його риси здавалися м’якшими, тепер це було обличчя освіченої людини. На ньому проступила уже зовсім інша солдатська натура. 

— Цей клятий див зачарував і мене, — сказав солдат. — Тепер-то я згадав. Я чекав у лісі, коли повернуться з донесеннями групи розвідників, — він говорив так, ніби просив вибачення. — Ми шукали принцесу Беатрису… гм… одним словом, тебе… ну, і взагалі… Пошуки були не те щоби дуже успішними… Раптом мій намет як вітром здуло, і з’явився див: він насилу протискувався між дерев. «Принцесу забираю я, — заявив він. — А оскіль- 

ки її країну завойовано нечесним шляхом, із застосуванням чарів, ти станеш солдатом переможеної армії і пересвідчишся, як воно є, на власній шкурі». Я й кліпнути не встиг, як опинився на полі бою — переконаний, начебто я — чужокрайнійський солдат. 

— І тобі це не сподобалося? — поцікавилася принцеса Беатриса. 

— Ну, — зізнався принц — це було доволі тяжко. Але я з цим якось змирився, попідбирав на полі бою все, що могло мені знадобитися, і склав деякі плани. Тепер я усвідомлюю, що повинен що-небудь зробити для переможених солдатів. Однак, — тут на його обличчі з’явилася точнісінько та сама усмішка, що була в нього як у старого солдата, — чесно кажучи, вештатися Інгарією було надзвичайно цікаво. Мені сподобалося бути шах- 

раєм. У цьому я схожий на цього дива. Ось що мене по-справжньому пригнічує, то це необхідність знову повернутися до правління. 

— А от у цьому я можу тобі допомогти, — сказала принцеса Беатриса. — Врешті-решт, на цьому я непогано знаюся. 

— Справді? — зрадів принц — і глянув на неї так, як тоді, коли іще був солдатом, дивився на кошеня у власному капелюсі. 

Квітка-в-Ночі ніжно й радісно штовхнула Абдуллу. 

— Це ж очінстанський принц! — прошепотіла вона. — Отже, його вже не треба боятися! 

Незабаром замок приземлився — м’яко, немов пір’їнка. Кальцифер, який ширяв поміж низькими балками стелі, повідомив, що посадив його десь у чистому полі недалеко від Кінгсбері. 

— А ще я послав звістку в одне із дзеркал Салімана, — похвалився він. 

Хаула ця новина, здавалося, розлютила до краю. 

— І я також, — сердито процідив він. — Забагато на себе береш, тобі не здається? 

— Значить, він отримає дві звістки, а не одну. Ну і що? — запитала Софі. 

— Та це ж така дурість! — вигукнув Хаул — і раптом розсміявся. 

Кальцифер на це зашкварчав сміхом. Вони знову виглядали друзями. Замислившись над цим, Абдулла зрозумів, як паскудно мусив почуватися Хаул. Увесь той час, що йому довелося пробути джином, він аж кипів з люті — і так само кипів з люті ще й дотепер, а вилити цю лють не мав на кого, хіба що на Кальцифера. Кальцифер, можливо, відчував те ж саме. А магічні здатності в обох них були такі, що жоден не міг дозволити собі ризикнути розізлитись на когось зі звичайних людей. 

Невдовзі стало очевидно, що обидві звістки дійшли до адресата. 

Хтось біля вікна гукнув: «Дивіться!» — і всі скупчилися, щоб подивитись, як кінгсберійські ворота відчиняються і звідти поспішно виїжджає королівська карета позаду ескорту солдатів. Як виявилося, це була ціла процесія. За королівською каретою їхали численні карети послів, прикрашені гербами більшості країн, звідки Хазруель зібрав принцес. 

Хаул повернувся до Абдулли. 

— У мене таке відчуття, ніби я досить добре вас знаю, — зізнався він. 

Вони зніяковіло переглянулися. 

— А ви мене? — запитав Хаул. 

Абдулла поклонився. 

— Думаю, я знаю вас нітрохи не менше, — відповів він. 

— Якраз цього я і боявся, — сумно сказав Хаул. — Що ж, зате я впевнений, що якби виникла потреба швидко сказати багато гарних слів, то на вас можна покластися. Коли сюди під’їдуть усі ці карети, це може виявитися необхідним. 

Так воно й сталося. Абдулла почував себе доволі незручно, він аж захрипнув. Однак головна незручність, на думку Абдулли, полягала в тому, що всі до єдиної принцеси, не кажучи вже про Софі, Хаула й принца Джастіна, так і рвалися розповісти королю, який Абдулла хоробрий і хитромудрий. Абдуллі страшенно кортіло їх раз у раз переправляти. Адже він зовсім не був хоробрий. Просто виявилося, що він здатний ступати по повітрю, бо його покохала Квітка-в-Ночі. 

Принц Джастін відвів Абдуллу для розмови віч-на-віч в один із безлічі передпокоїв королівського палацу. 

— Змиріться з цим, — сказав він. — Нікого і ніколи не хвалять за діло. Подивіться-но на мене. Усі тутешні чужокрайнійці стоять за мене, тому що я збираюся роздати їхнім ветеранам гроші, а мій вінценосний брат безмежно щасливий, бо я нарешті перестав опиратися одруженню з принцесою Беатрисою. Усі переконані, що я зразковий принц. 

— А ви мали якісь заперечення щодо одруження з нею? — запитав Абдулла. 

— Авжеж, — відповів принц. — Щоправда, тоді я ще 

не знав її особисто. Під час однієї з наших сварок з королем з цього приводу я навіть погрожував, що скину його з даху палацу. Коли я зник, він вирішив, начебто я просто ображаюся. Він навіть не розхвилювався. 

Ну, а король був