Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

«Пані Боварі» Флобера, «Крейцерова соната» Льва Толстого, «Улісс» Джойса, «Квіти зла» Бодлера, «Американська трагедія» Теодора Драйзера або «451 за Фаренгейтом» Рея Бредбері...

Відомий угорський письменник, що став родоначальником унікального жанру цікавої та курйозної культурології, створивши такі книжки, як «Історія жіночої невірності», «Із історії одурювання людей», «Комедія грошей», «Комедія книги», написав особливо популярну в світі «Історію людської глупоти», що стала ніби своєрідним продовженням «Короткого вступу до науки про людську глупоту» американця В.Бо. Піткіна. Але ніхто не написав за таким взірцем історію цензурної глупоти й цензурного самодурства, зрештою історію війни з книгами. Війни, що велася та й ще ведеться впродовж тисячоліть у різних кутках землі.

Це ж, треба, щоб цензура забороняла ще й такі популярні нині творі, як «Різня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» Курта Воннегута та «Грона гніву» його співвітчизника Джона Стейнбека, а ще «Горе з розуму» Грибоєдова і навіть «Горбоконика» Детра Єршова й «Крокодил». Корнія Чуковського. Одне слово, ця тема ще чекає свого дослідника, який знайде для себе вельми багату поживу в цензурних анналах і додасть багато незнаного й до вже знаної історії людської думки та літератури.

У тій історії не можна не згадати колізії, пов’язані з книжкою іронічного француза маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». З книжкою, яку в Росії не тільки було заборонено — їй, як, зрештою, і її авторові, царська Росія оголосила війну. Кюстінова книга й сьогодні вельми дратує квасних російських патріотів, які вважають, що француз завдав їхньому народові національної образи. «Росія в 1839 році», на їхню гадку, — взірець русофобії. А те, що Кюстінів твір усім його пафосом спрямований проти культу деспотизму в Російській імперії, що ця книжка — пристрасний заклик упустити в російський простір повітря свободи, опонентами Кюстіна до уваги зовсім не береться. Одне слово, вони бачать у творі лише те, що їм хочеться бачити. Як це часто бувало в різні часи, будь-який критичний голос із Європи, вони трактують як ще одне свідчення перманентної війни, яку буцімто веде проти Росії підступний Захід.

Кюстін збирався написати про Росію зовсім іншу книжку. Він, послідовний монархіст, почувався більш аніж просто симпатиком Росії саме за те, що вона «чиста» монархія. Республіканська Франція скарала на смерть його діда й батька.

Він зіставляє Францію та Росію, і Росія постає для нього оплотом його надій та джерелом симпатій. Адже там, на думку Кюстіна, панує освячений історичною традицією порядок, який у Франції порушили революції, що принесли республіку. А на революцію (чи на її наслідок — республіку) реакція Кюстіна була підкреслено однозначна. І навіть конституційна монархія, що постала у Франції на місці республіки, його не влаштовувала, бо вона — конституційна.

Царський двір зустрів Кюстіна, як мовиться, з розпростертими обіймами. Як пишуть С. Гессен та А. Предтеченський, гільйотина, що урвала життя його батька та діда, була найкращою рекомендацією маркізові до царського двору. Воднораз його особа мала велике зацікавлення й у середовищі російської інтелігенції, для якої його ім’я було добре відоме передовсім із літератури. Кюстін добре зарекомендував себе кількома книжками подорожньої прози, драмами і навіть романами. Про нього та його прозу прихильно писав Бальзак. Він приятелював із Шатобріаном, був завсідником літературного салону Аделаїди Рекам’є, що його відвідували чи не всі тодішні знаменитості. Там він зустрічався і з російськими письменниками, котрі часто бували в Парижі.

Можна з цілковитою переконаністю стверджувати, що так, як Кюстіна, в Росії не зустріли б тоді жодного французького письменника. Дослідники з’ясували: тодішня офіційна Росія мала різко негативне ставлення до французької літератури. За дев’ять років до Кюстінового приїзду в Росії було закрито «Литературную газету», що її видавав Антон Дельвіг, — у провину їй поставили публікацію віршів когось із французьких поетів. 1834-го в Росії (у це сьогодні навіть важко повірити) заборонено російське видання «Собору Паризької богоматері» Віктора Гюго. За дозвіл на публікацію перекладу вірша «Красуня» того ж Гюго цензора Нікітенка посадили на гауптвахту.

Невдовзі після Кюстіна в Росії побував Оноре де Бальзак, що мав значно вищий за Кюстінів літературний авторитет. Однак його приймали набагато стриманіше за маркіза. Бальзак висловився після цього приблизно таю він одержав у Петербурзі ляпаса, який би варто було дати Кюстінові.

С. Гессен та А Предтеченський наголошували: поява Кюстіна в Росії мала передовсім відтінок політичного значення. Адже тодішні стосунки Франції і Росії значно ускладнилися. Російський імператор Микола І гостро й постійно ненавидів Людовика-Філіппа, «короля барикад». Після липневої революції 1830 року він говорив французькому посланникові, що «глибоко ненавидить принципи, які зманили французів на помилковий шлях». Імператор навіть носився з думкою про відродження Священного союзу і вів переговори з Прусією та Австрією про зосередження російської армії на західному кордоні. Одначе факт визнання Людовика-Філіппа всіма іншими європейськими державами змусив і Миколу визнати «короля барикад» законним правителем Франції, з якою, так чи інак, а належиться рахуватися.

Французька ж громадська думка негативно ставилася до Росії саме через деспотію Миколаївського самодержавства, а також через ту жорстокість, із якою Росія придушувала польське повстання 1831 року. Микола І поставав в уявленнях свободолюбивих французів (та й не тільки французів) страхітливим жандармом-держимордою з руками по лікті у крові.

Є версія, що з Кюстіном царський двір пов’язував надію створити Миколі І у Франції паблісіті. Бо ж гість мав не тільки відповідний стан і статус, а й талановите перо в руках. Отже, він при його бажанні може творити відповідну опінію. Отож, як уже мовилося, Кюстінові було виявлено особливо люб’язний прийом. Імператорський двір зустрів його майже як національного героя. Микола І персонально опікувався французьким гостем, осипаючи його люб’язностями.

Однак Кюстін не виправдав сподівань. Те, що згодом російський двір прочитав у його книзі, було значно страшнішим, аніж у Радищева чи Чаадаєва. Він, власне, замахнувся на самісінькі основи.

Кюстін одержує запрошення від царя на різні учти. Спершу він захоплюється їхньою велелюдністю, далі почуває силуваність того, що розгортається перед його очима, імітацію народних веселощів. Це так властиво саме для Російської імперії. Француз виводить своєрідну формулу цього явища: «Отже, ця голова без тіла, цей монарх без народу дає народні святкування.» І далі таке спостереження; «Мені здається, що перед тим, як шукати (імператорові, — М. С.) популярності в народові, треба б створити сам народ».

Кюстін діагнозує: Росія просто дивовижно піддається всім видам обману. «Раби існують у багатьох країнах, але щоб знайти таку кількість придворних рабів, треба