Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Отже, з тією Іолантою було по-іншому? — нагадав той, ти знаєш, що був ворогом відступів і тому бентежився, коли інколи доводилось удаватися до них.
— Чому ти кажеш «та Іоланта»? — образився Лонштайн. — Ці буеносайресці не мають ніякого слуху, кляті гергекала. Вона звалась Іоланта і мала тоді галантерейну крамницю на вулиці Колехіалес, питання полягало в тому, чи зможемо ми зберегти пару, навіть не кажучи одне одному добрий день, зауваж, що в цій ідеї є зародки антропологічної мутації. Можливо, все могло відродитися спонтанно і внаслідок того, що ми не дивились одне на одного, ми могли б побачити себе такими, якими є насправді, а тим часом наша квартира скидалася на театр маріонеток, де одне заходить, а друге виходить, одне їсть опівдні, а друге о першій годині, окрім випадків, коли інколи нам обом кортіло поїсти о чверть на другу, і тоді ми накривали стіл і готували страви одночасно, інколи траплялися страшливі зіткнення, бо вряди-годи ми хапалися зразу вдвох за сільничку або сковороду, лише частка секунди вирішувала, хто виграє, а другий лишався з рукою в повітрі, а іншого разу, коли я здійснював акт дефекації, Іоланта зайшла, побачила мене й заявила після кількох тижнів мовчання: «Або ти вийдеш, або я нароблю на голову», а я навіть не знав, про чию голову йдеться — її чи мою, тож був змушений зупинити фекальний конвеєр. Зверни увагу, що сексуальне питання ми розв’язали єдиним методом, можливим тієї пори, тобто для кохання потрібні двоє, а це вже становило проблему, яку ми все-таки вирішили: щоразу, коли великий сліпий і чорний Бог стромляв свого списа, хтось один підходив до другого і клав йому руку на плече, той негайно корився. Варіанти, повторення, примхи ми виражали одним жестом, що його партнер розумів і шанував; то було справді страхітливо.
— Що ж, добре! — вигукнув той, ти знаєш, бо доти він мав враження, ніби слухає звіряння павука або кролика.
— Саме тоді, коли ми розсталися з Іолантою і вона повернулася до своїх батька-матері, я почав мастурбувати цілком організовано, а не так, як тієї пори, коли був підлітком. Я вже мав тоді інший, яскравий досвід, я знав межі насолоди, її варіанти та розгалуження; те, що підлітки вважають, а надто вдають, ніби вважають, за «ерзац» еротизму в парі, я мало-помалу став перетворювати у витвір мистецтва. Я навчився мастурбувати так, як навчаються керувати літаком або добре куховарити, з’ясував, що це справжній еротизм за умови, коли не вдаватися до нього як до звичайного замінника.
— Скажи, а тобі не важко розповідати про це?
— Важко, — кивнув Лонштайн, — і саме тому я вважаю, що треба говорити.
Той, ти знаєш, роздивлявся Лонштайна в профіль, у три чверті. Лонштайн трохи зблід, проте не відвертав очей, його руки діставали, а потім запалили сигарету. Той, ти знаєш, зрозумів, що Лонштайн розповідав не через ексгібіціонізм і не через збоченість. «Саме тому я вважаю, що треба говорити». Чому «тому»? Бо це важко й суперечить усталеному етикетові? Розказуй далі, мовив той, ти знаєш, для мене це аж ніяк не ніч із Клеопатрою, стонадцять чортів тобі, кордовцю, в печінки, але розказуй, аж поки зійде осяйний Феб.
* * *
У ті години або в ті дні — в середу або четвер, я вже не певен — діалоги, в яких я брав участь, були стрілочниками, руки слів або жестів повільно пересували деякі важелі, і потяги, які раніше бігли на схід або захід, повернули на північ (був навіть один, який вирушив із Парижа, щоб їхати у Вер’єр, за нормальних умов ця поїздка тривала б хвилин двадцять, але цього разу вона розтяглася на кілька днів, проте не наслідуймо сфінкса, що вже вийшов з ужитку, або — таке думав той, ти знаєш, — принцес Пуччині, що тягнуться до готельних гучномовців); правда полягає в тому, що в діалог вступають, як у кав’ярню або в газету, відкривають рота, двері або сторінку, не переймаючись тим, що трапиться, і тоді боїнг. Із Людмилою я вже знав це, але рука на стрілці була надто брутальна, потяг повернув на нову колію зі скреготом катастрофи на першій сторінці, не знаю, до якого маневру гальмування вдався машиніст, щоб не зійти з рейок, якщо він справді не зійшов, психічні потяги можуть розбиватися об скелі, а цього ніхто й не помітить. Цікаво (немає сумніву, прислівник завжди вискакує, щоб замаскувати що-небудь), я закінчив перечитувати тексти Рене Шара про часи опору проти нацистів на півдні Франції і між сторінками щоденника та віршів натрапив на просту фразу, яку зберіг у пам’яті: «Certains jours il ne faut pas craindre de nommer les choses impossibles à décrire»[118], раптом той, ти знаєш, розповів мені про свою ніч із Лонштайном, і в нас обох склалося враження, ніби Лонштайн говорив водночас про щось конкретне, про що треба було розповісти, дарма що дорогим коштом, але це не лишалося на рівні сповіді, бо він, якщо зважити на тип особистості, до якого належав рабинчик, не пропонував себе як такого, та оповідь мала набагато більше спільного з речами начебто дуже далекими, які мені видалися різнорідними, ба навіть несумісними, якби той, ти знаєш, не наполягав: адже він знав їх краще, бо пов’язував і поєднував їх, скажімо, Оскара, факт, що Оскар теж брав участь у Веремії, з певною інтерференцією, анітрохи не пов’язаною зі світлом раціональних принципів і директив КП. Саме тому той, ти знаєш, почав усе злочинно змішувати, тоді як колись давніше претендував на поділ господарства і ставив плямистих з одного боку, а смугастих із другого, а тепер він збагнув, що ті речі годі поділити, принаймні і для Лонштайна, і для Оскара (тим паче для Маркоса, але Маркос не говорив багато, хіба як обіймав рукою склянку з джином, як-от коли хвалив ентузіазм, під ним тоді годилося розуміти Людмилу, отак і живемо), і в ті дні, коли він відверто розмовляв з Андресом, карти були вже змішані, й Андрес
подумав, що між тим, ти знаєш, і Людмилою тепер не лишилося жодного розкладу потягів, до якого можна було б звернутись, як давніше, бо на всіх напрямах стрілки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар», після закриття браузера.
