Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

— Як так сталось, що ви з братом по різні боки барикад? Він Червоний, а ти Чорний?

— Це важка історія, мала. Віктор був маминим експериментом. Він не одразу проявив свій характер. А Червоні очі з’явились лише після повноліття. До того в нього була гетерохромія.

— Хіба таке можливо? — Налякано запитала Зоя. І хоч їй мало було відомо про касти, та все ж, про такі випадки дівчина й не чула.

— Я бачиш. Батько не сприймав його за сина. Всю увагу лише мені приділяв. Цим його і зіпсував.

— Він тебе ненавидить. — Тихо прошепотіла дівчина в нічну тишу.

— Я знаю. Батьківська любов завжди була для нас табуйованою темою. А потім між нами стала Лада. Лада, в яку він був закоханий. — Андрій замовк. Давав дівчині можливість осмислити сказане. Зробити свої висновки. І, можливо, прийняти рішення?

Вони деякий час лежали мовчки кожен думав в той час про щось своє.

І лише місячне сяйво поєднувало їхню тиху ніч. Воно лагідно обливало кімнату, створюючи м'яку атмосферу спокою і розмірковування. В цій тиші Зоя почувала, як пульсує її серце, віддзеркалюючи її внутрішні почуття.

— Я завжди думала, чи склалося б моє життя інакше, якби я мала справжню сім’ю. — Раптово поділилась Зоя своїми думками.

— Звісно, все могло б бути інакше.

— І ми б могли не зустрітись. — Сумно мовила дівчина. Чоловік не зразу збагнув, чому вона це сказала саме таким тоном, а потім його ніби осяяло.

— Так, і ти б жила нормальним життям.

— З сірими очима? — Уважно поглянула на нього дівчина, наскільки йому це було видно.

— Так, Зоє. З сірими.

На мить часу вони лиш зустрілись поглядами, і в цьому місячному промені їхні очі виглядали особливо глибокими та проникливими. Чорний відчував, що в цей момент вони з'єднані спільними думками і відчуттями, які лунали в їхніх розмовах.

— Ти знаєш, тобі не потрібно переживати про те, як би могло бути. Важливо те, як є зараз. І навіть якби все було інакше, я все одно впевнений, що ми зустрілись б якимось чином. — Спокійно сказав Андрій, спираючись на лікті, а його погляд лагідно зустрічався з поглядом Зої.

— Можливо. — Невпевнено відповіла вона. — А ти?

Андрій здивовано повернув голову до дівчини, всім своїм виглядом показуючи, що він не зрозумів її запитання.

— Що я, Зоє?

— А ти на мене сердишся? — Несміливо запитала дівчина, закушуючи нижню губу. Ніби спеціально робила собі боляче.

— Чому я маю на тебе сердитись? — Обережно випитував в неї Андрій. Він хотів аби Зоя розповіла йому про все що її турбує. Так би він зміг їй допомогти.

Те що дівчина цієї ночі після пережитої істерики довіряла йому свої думки вже було великим кроком для них обох. Можливо це були перші паростки довіри, яка лише зароджувалась між ними.

— Ти знаєш. Я пам’ятаю, що казала тобі про таблетки.

Чорний важко видихнув. Він приблизно розумів, про що йтиме мова. І якщо вже Зоя перша про це заговорила, то варто було розставити всі крапки над і.

— Я не серджусь не тебе, бо розумію, що ти шукала шляхи виходу з важкого для тебе зв’язку. Я справді це розумію. — Андрій сів на ліжку, звісивши ноги на підлогу, займаючи позу так, аби повернутись до неї спиною.

— Я не… — Почала-бо Зоя, але Андрій її зупинив.

— Не перебивай, будь ласка. Я розумію, чому ти повірила Віктору. Але він не та людина, котрій варто довіряти. Його ж каста для тебе відома.

Зоя понуро опустила голову, відчуваючи сором, з кожним сказаним словом чоловіка. Він глянув на неї з-за плеча, продовжуючи.

— Ти вчинила необдумано, маленька. Але я не серджусь на тебе. — Чоловік стрімко повернувся до дівчини. Потягнув її у свої обійми, міцно притискаючи до свого тіла.

Зоя сховала своє обличчя в його обіймах, вдихаючи потрібний зараз їй запах. Вона несміливо обняла його за плечі, зігріваючи диханням. Бути поруч з ним не здавалось їй зараз чимось страшним. Навпаки, їй хотілось цього. Бути ближчою. Навіть одяг, здавалося заважав дівчині. Вона старалась підняти сорочку доверху, аби доторкнутися до оголеного тіла. Відчути його.

— Я боюсь. — Шепотів їй у волосся Чорний. — Боюсь, що в один момент, через мою необачність, я втрачу тебе.

— Андрію… — Це було вперше коли, Зоя назвала його на ім'я. Не боячись. Чоловік, помічаючи це, лише поцілував дівчину у волосся. Йому полюбилось цілувати її волосся, вдихати їх запах. Полюбилось тримати її у своїх обіймах, таку маленьку, беззахисну.

Вона підняла голову догори, заглядаючи йому у вічі. Дівчина наблизилась до його обличчя надто близько, аніж розраховувала.

Їхні губи знаходились в сантиметрі один від одного. Перші ніжні дотики були зовсім несміливі, та майже відчутні. Зоя піднялась вище, вмощуючись зручніше в його руках.

— Тобі не обов'язково це робити.

— Робити що? Цілувати тебе? — Запитала Зоя обдаючи його уста гарячим повітрям.

Зізнатися, Андрій був дещо дезорієнтований, це вже вдруге, коли ця маленька дівчинка поводила себе сміливіше, аніж він. Йому це імпонувало. Цього разу вже не спишеш на таблетки, хоча, хто його знає.