Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Троє дівчат разом пирхнули — кляті «мільйони холодної порожнечі» добряче причепилися до них і тепер, певне, стануть ще одним внутрішнім жартом. Але раптом всі троє, так само разом, урвали свій сміх.

На перила тераси опустився хазяїн. Він розправив свої маленькі крила, стріпнув ними, наче приводячи до ладу після польоту. Шпарувата голова нахилилася трохи вперед, тонкі червоні мацаки висунулися з-поміж сплетених хітинових кілець у якомусь складному, але узгодженому русі. Тонкі суглобисті лапи трималися за поруччя, і з першого погляду могло здатися дивним, як можна утримувати рівновагу в такій позі. З другого, уважнішого, погляду ставало зрозумілим, що це тіло частково прозоре — чи то, навпаки, частково прозорим є фізичний простір в місці, крізь яке проглядає постать хазяїна. Частково прозорим і дещо викривленим: скаламучене повітря закручувалося в крихітні смерчі, світло викривлялося, обтікаючи тіло, наче рідина, волога конденсувалася й випаровувалася, немовби температура та тиск навколо постійно й помітно змінювалися.

Коли людина розповідала про зустріч із хазяями, вона часто казала «він» — бо перед нею було одне тіло. Проте це було радше умовністю вербального спілкування. Хазяї не були жорстко прив’язані до окремої оболонки чи до окремої особистості. Естін і Луїза навряд чи знали це, ба більше — навряд чи замислювалися про це. Діманта мала певне розуміння природи хазяїв. Не стільки від матері, скільки з розмов із предком. З його оповідей вона знала, що саме визначення «особа» чи то «особистість» не притаманне мі-го. Вони були єдиним інтелектом, що мав структуру геть іншу від зрозумілих людям вертикальної чи горизонтальної. Ті, хто володів достатнім градусом, називали її фрактальною, коли малі частки системою можливостей та зв’язків поєднувалися у структури, що мали параметри, ідентичні кожній частці, але масштабовані до більших обсягів, і, своєю чергою, утворювали структуру ще більшого об’єму й потужності. Фізичні оболонки для цих істот, чий інтелект існував у квантовому вакуумі (цебто ефірі), були лише вікнами у релятивістський всесвіт, вікнами, крізь які могла дивитися на людину будь-яка частка фрактального розуму хазяїв. І спілкуючись із такою часткою, людина спілкувалася з абсолютно точно масштабованою моделлю цілого — тож, фактично, із самим цілим.

Хазяїн спустився з перил і рушив до столика, за яким завмерли подруги. Кігті стиха клацали по ґратчастій кварцовій підлозі тераси, силікатне тіло народжувало в русі звуки дивні, але деякою мірою мелодійні, наче крихітні скляні дзвоники дзвеніли десь у його надрах. Звичка хазяїв спілкуватися майже впритул до людини багатьох бентежила, ба навіть лякала — тим паче, що в більшості випадків таке траплялося хіба три-чотири рази за життя. Ця оболонка (як і всі інші) була за розмірами менше п’ятирічної дитини. Тепер, коли хазяїн був зовсім поряд, було трохи моторошно дивитися на нього — відчуття таке, ніби ти заглядаєш у безодню, за горизонт подій, хоч насправді межа, яку утворювали навколо себе хазяї, була зовсім не такою небезпечною. Їхній дотик міг бути неприємним, навіть зашкодити, але поглинути та розчинити був не здатен. Мі-го були істотами цього всесвіту. На відміну від багатьох інших, про кого розповідав Діманті родич.

— Є намір зберегти пов’язаний стільник. Має бути передислокований. Протягом двох годин. Далі храм буде скасовано, — зазначили хазяї.

Вони не вміли (чи радше не хотіли) говорити з будь-ким особисто — можливо, просто не усвідомлювали, що це взагалі можливо. Хазяї розуміли, що люди не мають спільного інтелекту і що кожен має відокремлено абсорбувати інформацію та обробляти її. А проте, коли перед ними було декілька осіб, вони спілкувалися з ними так, ніби то була одна людина, не розділяючи на складові.

Зараз Естін та Луїза так само чули й бачили хазяїв. Бачили інфо-храм і символи на гексагональній шухлядці. Їм було важко це зрозуміти. Безособове спілкування, загнане здебільшого у вербальні межі, потребує певних навичок для розуміння. Звичайно, візуальний ряд допомагав, але чи не для того треба було навчатися дивитися у мрієвид, щоб сприймати ті примарні образи та усвідомлювати їх.

Тим часом хазяї розвернулися до Естін, ошелешеної почутим, яке здавалося їй плутаним та бентежним. Одна з верхніх кінцівок спритно витягнулася та зняла щось із пояса дівчини. То був тонкий стилет в оксамитових піхвах. Звичайний ключ, яким запиралися звичайні двері. Власне кажучи — двері до нижнього ярусу «Гельвету». Хазяї декілька секунд потримали стилет у своїх пазурах.

— Віддати руку. Слідувати за символом. — І знов мереживо образів.

Асемічне письмо, один із найцінніших дарунків Хазяїв, водночас був одним із найскладніших для оволодіння. Це не було питанням особистих здібностей чи старанності у навчанні. Неможливо було просто вивчити та пам’ятати складні, покручені лінії. Це не було засобом спілкування, де за певним графічним знаком ховається певна команда чи образ. Так само як стилет-ключ, що належав Естін, не просто відчиняв двері, якщо ним написати на покритті певний знак. Це ніколи не був один і той самий візерунок ліній — і ніколи один і той самий результат. Навпаки, відтворення його відбувалося несвідомо, коли людина приєднувалася до певного інтелектуального егрегору — не тільки людського, але й штучного, і навіть частково до інтелекту хазяїв, настільки використовуючи його потужність та можливості керування, наскільки це було потрібно (і наскільки це передбачав її градус у фрактальній структурі). Більшість марсіан насправді використовувала асемічне письмо майже виключно в побуті. Так, відчиняючи двері, людина водночас активувала світло, приготування вечері, завершення прибирання, клімат-контроль. Все це (і багато чого ще) відтворювалися, спираючись на низку вхідних факторів — від психофізичного стану людини до її останніх соціальних та професійних активностей — які зумовлювали подальші плани й можливості. Свідоме керування таким концентрованим аналітичним блоком зазвичай було неможливе — і тому в нагоді ставало асемічне письмо, що фактично «вмикало» людину до мережі.

Глибина та охоплення цілком залежали від інтегрованості людини в загальну систему. В здатності «віддати свою руку», дії простій та природній для хазяїв, але неймовірно складній для людини — бо потрібно було переступити через власну самосвідомість, позбутися, хай на коротку мить, частки власного «Я». Частки тим більшої, чим більший був градус у фракталі.

Діманта прийняла подарунок. Низькоросла фігура, незграбно перебираючи тоненькими кінцівками, відступила, розправивши крила й здійнялась у повітря. Жодного вітерцю при тому не утворилося — та й нездатні його були здійняти ті крильця, замалі та дірчасті. Уже за межами тераси, над заповненою людьми площею, хазяї заговорили востаннє.

To був образ нищення та шкоди — але не такий,