Читати книгу - "Карти на стіл"

Пуаро граційно пройшовся кімнатою, повернув дверну ручку й погукав:

– Заходьте, Стівенсе! – а тоді повернувся на місце.

Усередину зайшов рудоволосий незграбний здоровань. Він тримав у руках капелюх від своєї робочої уніформи з написом «Челсійська асоціація мийників вікон». Чоловік безперестанку ніяково крутив того капелюха.

Бельгієць запитав його:

– Ви впізнаєте когось у цій кімнаті?

Чоловік озирнувся, а потім несміливо кивнув у бік доктора Робертса.

– Його, – сказав він.

– Розкажіть нам, коли ви востаннє його бачили і що він робив.

– Це було сьогодні вранці. В мене було замовлення на восьму годину в будинку якоїсь леді на Чейн-лейн. Я взявся до роботи. Леді лежала в ліжку. Мала хворобливий вигляд. Я бачив, як вона повернула голову на подушці. Я подумав, що цей джентльмен – лікар. Він підкотив її рукав і вколов їй щось у руку десь тут. – Мийник проілюстрував свої слова жестом. – А вона тоді знову відкинула голову на подушку. Я подумав, що краще мені перейти до іншого вікна, тож так і зробив. Сподіваюся, я нічого поганого не скоїв?

– Ви все зробили пречудово, мій друже, – відповів Пуаро.

Він тихо додав:

– Eh bien, докторе Робертс?

– Та то… то був звичайний засіб для повернення свідомості, – запинаючись, проговорив Робертс. – Як остання надія повернути її до тями. Це жахлива…

Пуаро перебив його.

– Звичайний засіб для повернення свідомості? N-метил-циклогексеніл-метилбарбітурова кислота, – сказав Пуаро. Він легко і вправно вимовив кожнісіньку літеру назви. – Відома ширшому загалу під назвою «Евіпан». Використовується як знеболювальний засіб під час коротеньких операцій. Велика доза, введена внутрішньовенно, спричиняє миттєву непритомність. Його небезпечно використовувати після вероналу або будь-яких барбітуратів. Я побачив синець на руці місіс Лоррімер, і було очевидно, що їй щось укололи у вену. Натякнув на це поліційному лікареві, і цю речовину з легкістю визначили, бо справою займався сам сер Чарльз Імфері, хімік-аналітик Гоум-офісу[73].

– От ви й самі себе видали, – констатував суперінтендант Баттл. – Вже й навіть не потрібно доводити, що це ви вбили Шайтану, хоча, звісно, якщо треба, то можемо копнути ще глибше й висунути обвинувачення щодо вбивства містера Чарльза Креддока і, можливо, ще і його дружини.

Згадка про ці два імені остаточно обеззброїла Робертса.

Він відкинувся у своєму кріслі.

– Я здаюся, – сказав він. – Ну що ж, ви мене впіймали! Бачу, хитрий змій Шайтана все вам розповів ще до того вечора. А я собі думав, що раз і назавжди покінчив із ним.

– То не Шайтанова заслуга, – втрутився Баттл. – Це все завдяки мсьє Пуаро.

Він підійшов до дверей, і тоді в кімнату ввійшли двоє чоловіків.

Голос суперінтенданта Баттла звучав холодно й професійно, коли він проводив офіційний арешт.

Коли двері за обвинуваченим зачинилися, місіс Олівер прощебетала радісно, хоча й не зовсім достовірно:

– А я завжди казала, що це він!

Розділ тридцять перший. Карти на стіл

Тепер на сцену мав вийти Пуаро. Звівши свої допитливі погляди на чоловічка, всі чекали на його пояснення.

– Ваш інтерес мені дуже лестить, – мовив він із усмішкою на вустах. – Тож, знаєте, я й сам не проти невеличкої лекції. Зрештою, я просто занудний стариган.

Але цей випадок, як на мене, був одним із найцікавіших за всю мою кар’єру. Адже в нас не було абсолютно нічого, від чого можна було б відштовхуватися. Просто собі четверо людей, і хтось серед них – убивця. Але хто? Чи були в нас якісь підказки? З матеріальної точки зору – ні. Жодних відчутних доказів – ані відбитків пальців, ані компрометувальних паперів чи документів. Усе, що ми мали, – сама лише наша четвірка підозрюваних.

І тільки одна вагома підказка – результати гри в бридж.

Ви, мабуть, пригадуєте, що я неабияк зацікавився цими рахунками ще від самого початку. Вони надали мені чимало інформації про людей, які вели підрахунок балів, але це ще не все. В них був схований надзвичайно важливий ключ до розгадки. Я одразу помітив цифру 1500 понад лінією в третьому робері. Ця цифра могла означати лише одне – був зіграний великий шлем. А тепер уявімо, що якась людина задумала здійснити злочин за таких дещо незвичних обставин (себто під час гри в бридж). Очевидно, що ця людина наражала себе на два серйозні ризики. По-перше, жертва могла б скрикнути. По-друге, навіть якби жертва не закричала, хтось із трьох присутніх міг би звести очі вгору саме в момент кульмінації і, власне кажучи, побачити вбивство на власні очі.

Отже, коли говоримо про перший ризик, то тут уже нічого не вдієш. Тут уся річ у талані. Але другий ризик можна певною мірою взяти під контроль. Ми всі розуміємо, що під час особливо цікавої чи захопливої гри увага трьох гравців буде неодмінно прикута до карт. Тоді як під час нудної партії гравці більше схильні до того, щоб роззиратися по боках. Ну і всі погодяться, що заявка зіграти великий шлем – це завжди захопливий хід. На таку заявку ще й дуже часто (як і було в цьому разі) оголошують контру. Отож усі троє буквально не зводять очей зі столу: заявникові потрібно виконати свій контракт, а двоє його супротивників уважно слідкують, які їм покласти карти, щоб не дати протилежній стороні набрати необхідну кількість взяток. Ось цей конкретний розіграш і був найкращий час для здійснення вбивства. Так я поставив собі за мету дізнатися за змоги, як тоді пройшли торги. Уже згодом мені стало відомо, що саме під час тієї гри тлумаком був доктор Робертс. Я відзначив цю інформацію про себе й вирішив поглянути на справу ще з іншого кута – з погляду психологічної ймовірності. З-поміж усіх чотирьох підозрюваних саме місіс Лоррімер справила на мене враження людини, яка здатна успішно запланувати і скоїти вбивство. Але вона однозначно не з тих, хто міг би ухвалитити таке рішення спонтанно й зімпровізувати на ходу. А втім, щось в її поведінці того вечора після вбивства було незрозумілим для мене. Скидалося на те, що вона або сама вбила Шайтану, або ж знала, хто це зробив. Психологічні портрети міс Мередіт, майора Деспарда та доктора Робертса свідчили, що всі вони потенційно могли б скоїти цей злочин, проте, як я вже казав, кожен із них учинив би його згідно зі своїм характером.

Тоді я вдався до ще одного експерименту. Я почав по черзі запитувати всіх, що саме вони пам’ятали про інтер’єр кімнати.