Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Між мною і телеграфістами у Львові існувала домовленість, що в особливо важливих і ризикованих випадках я буду записувати кожне число трохи інакше: наприклад ту саму дев’ятку подам як «1 + 1 = 7». 

— Ви домовились з ними, що знак «=» має змінитись на «+», — ​здогадався Шобер. 

— Саме так. А тепер я попрошу у вас також папір і олівець, — ​сказав оберкомісар. 

Директор виконав його прохання. 

— І що далі? — ​запитав він. 

— Повернемось до нашої дев’ятки. Припустимо, це і є те число, яке я мушу зашифрувати на очах у чекістів. Воно може позначати будь-що: мінуту або секунду[163], довготи або широти. Звісно, я зараз говорю не про справжні координати, які передавав. Нагадую — ​це просто приклад. 

Шобер кивнув. 

— Отож на вимогу своїх тюремників, я мушу записати, приміром, «Діжка к’янті — ​9». — ​Вістович зробив перший запис. — ​Слово «діжка» ми використовували завжди, якщо ціллю бомбардування було місце, а не рухомий транспорт: поїзди, вантажівки чи вози. Дев’ятку, як і було домовлено, записуємо в абсурдній математичній формі. Тоді виходить: 

Діжка к’янті — ​3 + 1 = 5 

Далі, припустимо, у нас число 6. З ним проводимо ту саму операцію, але цього разу може йтися вже не про к’янті, а сильванер. Отже: 

Діжка сильванеру — ​2 + 1 = 3 

— І що? — ​знизав плечима директор. — ​У чому хитрість? 

— У тому, що є лише один спосіб, аби ці два математичні вирази стали коректними. Гаразд, лише один відповідний для мене спосіб… 

— І який же? 

— Додати до них змінну[164]. Тобто записати їх, як 

3+x = 5 i  2 x + 1 = 3 

І ми отримали рівняння. Як вони розв’язуються, думаю, ви пам’ятаєте… Це молодші класи гімназії. 

Вістович швидко вивів на папері: 

3 + x = 5  2 x + 1 = 3 

x = 5–3  2 x = 2 

x = 2 x = 1 

— Таким чином, — ​підсумував заарештований, — ​справжня координата — ​21. Решту чисел я зашифрував у той самий спосіб. 

— Гаразд, але ж ви самі говорили, що дев’ятку й шістку можна записати ще інакше. Чому не підходить, скажімо 6 + 1 = 2 i 2 + 3 = 1? — ​запитав Шобер. 

— Бо у виразах, які ви пропонуєте, як не підставляй змінну, вийде в результаті або дробове число або від’ємне, — ​пояснив оберкомісар. — ​Ані те, ані інше не годиться для позначення координат. 

— Що ж, визнаю, це розумно, — ​мовив Шобер. — ​Однак поясніть, чому ви були переконані, що у Лемберзі вас зрозуміють? Адже перед цим там не помітили сигналу біди? 

— Так, мого «тисну руку» не зауважили, і це дорого для усіх обійшлося, — ​кивнув Вістович. 

Директор долив йому коньяку, але тепер і сам випив. 

— Я вірив, що Лібанський помітить цю закономірність. Те, що кожен із виразів можна розв’язати в такий спосіб… Врешті-решт, він інженер. Та й Самковський — ​колишній студент математики. Люди з таким складом розуму, зазвичай, звертають пильну увагу на числа, навіть якщо при цьому помиляються у словах, — ​пояснив арештований. 

— І що ж? Львів’яни розгадали ваше завдання? — ​з азартом запитав Шобер. 

— Якнайкраще. За два дні авіація рознесла до бісової матері штаб чекістів у Славуті. Правда, рештки палацу при цьому також зрівнялися з землею. 

— Але ж ви… Вам вдалося вижити, — ​директор подивився на співрозмовника з недовірою і водночас із прихованим страхом, ніби боявся, що той виявиться привидом. 

Вістович вихилив третю чарку. 

— Я прийшов до тями серед гори цегли й землі, — ​сказав він. — ​Велетенський камінь, що мав би розчавити мене, ніби комаху, завис усього за пів метра від моєї голови. А ще я побачив цього сучого сина Козлова. Точніше те, що від нього залишилось. Думаю, саме вигляд цього кривавого місива, що було колись більшовиком-садистом, повернув мені віру в Бога і додав сил та бажання жити. Із настанням темряви мені вдалося вилізти з-під завалу. Поранений, обдертий і знесилений, я все ж подався туди, де, на мою думку, був кордон. Чи принаймні те, що його нагадувало. 

За місяць мені вдалося опинитися в Угорщині, звідки я зв’язався з полковником Ронґе. Він і допоміг мені повернутися до Відня. 

Шобер знову підвівся й кілька хвилин міряв неспішними кроками свій кабінет. 

— Чи правильно я розумію, що ви навмисне не повернулись до Лемберга? — ​запитав невдовзі він. 

— Там мене чекав би арешт і трибунал, — ​відповів оберкомісар. — ​Наклепницькі документи чекістів уже на той час опинились у руках польських військових, — ​відповів Вістович. — ​Крім того, загибель Купера болісно сприйняв сам Пілсудський. Він кілька разів зустрічався з пілотами й добре знав їх усіх, а його цінував найбільше. 

— Це тому у Варшаві так хочуть вашу голову? 

— Так. І чи не дужче, ніж прагнуть її більшовики. Ті, завдяки Кацману, знають все про мою справжню діяльність під час війни. 

Директор укотре підійшов до вікна, повернувся до нього спиною і задумливо роздивився звідти свій кабінет, ніби якимось дивом потрапив сюди вперше. 

— Що ж, тепер я розумію все значно краще, — ​сказав Шобер. — ​Ви зараз не просто між молотом і ковадлом. Ви всередині ковальської печі, пане оберкомісаре. 

— Нехай так, — ​погодився Вістович без жодної гіркоти в голосі, мовби йшлося не про його життя, а про шахову партію. — ​Кожному своє, хіба не правда, Herr Direktor? Я отримаю те, на що заслуговую. Може, вдасться, врешті-решт, спокутувати провину й заглушити голоси сумління всередині. 

— Меріан Купер і Бейла Цайсель не дають вам спокою? — ​промовив Шобер. 

— Двоє людей, чия доля залежала від мене. 

— Що ж, — ​тихо сказав директор і тим самим повільним кроком, яким прогулювався по кабінету, підійшов до шафи. — ​Я, звісна річ, не знаю, де зараз Бейла. Хоч і сподіваюся, що її доля склалася добре. А от про вашого американця мені, здається, дещо відомо… 

Директор дістав з кишені ключа і відімкнув ним дверцята. Вістович побачив, що всередині шафа щільно забита стосами паперів. Його співрозмовник зашурхотів ними, наче пес в осінньому листі. 

— Ось! — ​переможно вигукнув він, прокопирсавшись там не менше десяти хвилин. — ​Знайшов… 

Директор обернувся, тримаючи в руках списаний аркуш. Потім сів за стіл і поклав документ перед арештованим. 

— Що це? — ​запитав Вістович. 

— Ваше знеболювальне. 

Оберкомісар напружив зір. 

— Нічого не можу розібрати, — ​сказав він. 

— І не дивно. Це рапорт нашого агента у Вільнюсі, тому текст зашифровано. Але в рапорті йдеться про те, що йому вдалося поспілкуватися з американцем, який втік з російського полону. 

— І хто цей американець? 

— Пілот 7-ї ескадрильї. 

— А ім’я? — ​нетерпляче випалив оберкомісар. 

Шобер примружив очі й вгледівся в документ, що