Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

— Звісно, могли б, — озвався Гарді. — Я давно би їх там розмістив, але Донег’ю сказав почекати.

Він повернувся до сержанта і віддав відповідний наказ.

— Не стріляти, — сказав Бреннан. — Якщо дівчина справді там, ми не можемо ризикувати.

— Розумію.

Десятеро солдат безшумно вилізли зі сховку фермерського будинку і плазом почали пересуватися до тракторів та вантажівки.

Здригаючись усім тілом та обливаючись потом, Слім помітив їх, коли вони виповзли на відкриту місцевість. Від самого вигляду їхніх уніформ кольору хакі, сталевих шоломів і рушниць його охопила паніка. Він підняв револьвер, намагаючись взяти одного із солдатів на приціл, але зброя стрибала в його руках, і, буркнувши щось злякано-розгніване, він пальнув наосліп. Побачив, як здійнявся стовп куряви в ярді від найближчого солдата: той схопився на ноги, зігнувшись навпіл, і двома великими кроками досяг вантажівки та сховався за нею. Інші солдати, пересуваючись блискавично, також добігли до своїх місць укриття і зникли за ними.

Бреннан щось буркнув.

— Якби в нього був «томпсон», він би вже ним скористався, — сказав лейтенантові. — Тепер усе залежить від того, скільки куль у нього залишилося. Спробую з ним поговорити.

І він підвів мікрофон.

— Ґріссоне! Ти оточений! Виходь із піднятими руками! Ґріссоне! У тебе немає жодних шансів! Виходь!

Гучний металічний голос відлунював у свіжому ранковому повітрі. Зазвичай відкритий рот Сліма тепер був міцно стиснутий. Слім шкодував, що не прихопив із собою «томпсона». Він сам себе вилаяв за те, що так по-дурному потрапив у засідку. Тоді згадав про Ма. Піт сказав, що вона билася, як справжній чоловік. Він також боротиметься до останнього. Глянув на револьвер: залишилося лише п’ять патронів. Так, він іще вкладе п’ятьох тих покидьків. Живим вони його не візьмуть.

На горищі міс Блендіш спочатку почула постріл, а потім металічний голос із рупора. Дівчина зрозуміла, що та мить, якої вона підсвідомо чекала і боялася впродовж усіх цих чотирьох місяців, нарешті настала. Невдовзі її звільнять, й отоді-то й розпочнуться для неї справжні страждання та суцільне пекло.

Вона підповзла до відчиненого люка й, поглянувши вниз, побачила Сліма, котрий стояв спиною до неї, заглядаючи в шпарину дверей. Його кістлява чорна спина була напружена. У його руках дівчина помітила зброю. Запала тиша. Її зосереджений погляд змусив Сліма огледітися.

Він повільно повернувся, і вони обмінялися поглядами. Слім, стоячи коло дверей, здригаючись і стікаючи потом, — і вона, випроставшись на підлозі, голова і плечі у прорізі лазу, втупившись у нього. Вони довго отак дивились одне на одного. У тьмяному освітленні клуні його обличчя вилискувало від поту. Нарешті він розтулив губи і почав поливати її непристойною лайкою, виригаючи прокляття у нападі паніки та страху.

Дівчина мовчки слухала, сподіваючись, що от зараз він нарешті застрелить її. Вона пристрасно бажала, щоби він звів курок і випустив у неї кулю, але той лише стояв і лаявся, спопеляючи її блискучими жовтавими очима.

Якийсь звук знадвору змусив його смикнутися і різко повернутись до дверей. Слім помітив рух за фермерським візком й інстинктивно вистрелив. Постріл луною прокотився в ранковому безгомінні. Слім побачив хмарку куряви і відколоті від візка тріски.

Голос із рупора знову закликав його здаватися.

— Ґріссоне! Ми чекаємо! Ти не зможеш втекти! Виходь із піднятими руками!

Паніка тепер цілком охопила Сліма. Ноги його підкосилися, худе хиже обличчя зморщилося, наче в дитини перед плачем. Він опустився на коліна і випустив із рук револьвер.

Міс Блендіш уважно спостерігала за ним. У якусь мить вже навіть вирішила, що його застрелили, але коли той застогнав, вона відсахнулася, закривши лице руками.

Бреннан, бажаючи якнайшвидше покінчити з усім цим, віддав наказ своїм людям. Кілька солдат і два поліцейських заховалися за візок. Використовуючи його як прикриття, почали підштовхувати візок у напрямку дверей клуні.

Слім бачив, як до нього наближається візок. Він схопився на ноги й підняв пістолет. У нападі паніки та відчаю відсунув засув, розчахнув двері і вибіг на подвір’я, а тоді вистрілив, не цілячись, у візок і став на сліпучому сонці. Обличчя його сполотніло від жаху.

Пролунали дві автоматні черги. На брудно-білій Слімовій сорочці проступила кров. Револьвер випав йому з рук. Автомати замовкли так само зненацька, як і заторохтіли.

Бреннан і Феннер дивилися, як Ґріссон повільно падає. Його довгі худі ноги ще трохи конвульсивно посмикалися: саме так здихає змія. Спина вигнулася дугою, руки хапали сухий пісок. Нарешті він знерухомів та обм’як.

Бреннан із Феннером, тримаючи пістолети в руках, перетнули подвір’я. Іще до того, як підійти впритул, вони вже знали, що Слім мертвий. Феннер зупинився біля тіла лише на мить. Жовтаві незмигні очі Сліма невидюще дивилися перед собою, худе біле обличчя видавалося беззахисним і здивованим, рот був напіввідчинений. Феннер з огидою відвернувся.

— Нарешті кінець, — зронив Бреннан. — Катюзі по заслузі!

— Так, — погодився Феннер. Він глибоко зітхнув і повільно пішов до клуні.

5

Міс Блендіш спустилася з горища. Дві короткі автоматні черги повідали їй, що Ґріссона більше немає. Вона приречено дійшла у найтемніший куток клуні і всілася на перевернуту бочку. Чула чоловічі голоси знадвору і здригалася від цих звуків. Зі страхом чекала того моменту, коли змушена буде вийти на яскраве світло і зустрітися з цікавими поглядами своїх визволителів.

Упродовж декількох хвилин Феннер ніяк не міг роздивитися дівчини. Він стояв на порозі клуні, роззираючись довкола, і лише коли його очі призвичаїлися до темряви, він нарешті її побачив. З того, як напружено вона сиділа, Феннер здогадався, який це для неї важкий момент. Увійшовши у клуню, він зупинився в кількох ярдах від дівчини.

— Привіт! — сказав він якомога спокійніше, досить буденним тоном. — Я — Дейв Феннер. Ваш батько попросив мене відвезти вас додому, коли ви будете готові. Але не кваптеся. Ви тепер вільні: тож скажіть, чого б ви хотіли, і я негайно це зроблю для вас.

Він бачив, як вона поволі розслаблюється. Пильнував, аби не підходити ближче. Дівчина нагадувала йому загнану, налякану тваринку, яка при найменшому ж необережному русі негайно втече.

— Я оце саме гадав, чи не краще відвезти вас поки що в якийсь тихий готель, щоб ви там трохи відпочили та переодягнулися, а коли відчуєте в собі достатньо сил, я відвезу вас до батька. Я замовив для вас кімнату недалеко звідси. Там