Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Наприкінці додав, посміхаючись:

«Ну, хай би і так. Дай йому, Боже, щастя! Най собі без перерви дві сотки років усюди так заглядає, усіх міряє! Але хай не оцінює, як той громадський таксатор по-п’яному».

І той Петро, обережно оминаючи мої надто настирні питання про кров велетів і про те, хто, власне, від них походить, почувався, однак, – що завжди підкреслював – настільки спорідненим з опришками, що все про них знав. Охоче розповідав про них. А особливо хотів мене просвітити, звідки взялися опришки. Згідно з тим, що казав старий гайовий Ігнат, який, може, ще особисто знав різних опришків, Петро переконливо пояснював, наскільки обурливими є балаканина і «брехні» різних підпанків про те, що гуцули-ґазди походять від опришків та розбійників.

– Від первовіку тут ніколи не було ніяких опришків, тим більше жодного розбійника! Допоки пани були гонорові та справедливі, допоки гонорово жили з ґаздами, як старший брат з молодшим, – казав Петро.

І що? Збуї, грабіжники всюди є на світі, і в панських містах та краях їх теж немало. Могли й сюди заходити. Але відомо, що наші діди, рахманний народ були лагідними і спокійним. Самі працювали, нікого на землі не боялися, нікому не кланялися, лиш святості небесній. Мандрували полонинами, царювали над пущами і верхами, як ті орли чорногірські. Панове до них у гості приїжджали, чемно просили допомогти у полюванні, бути провідниками. Жили з панами ґречно, по-дружньому і навіть добровільно відносили якісь невеликі данини та подарунки. Тим панам, що на долах і на підгір’ї, утримували замки, які нібито захищали нас від татар. От платили, щоби ніколи не бути замішаними у війни. Зрештою, ті пани були тої самої крові, що й ми. Це відомо, записано у стародавніх документах.

Щоправда, щось не дуже на добре обернулася їм така рахманність, гостинність.

Бо потім пани розпанувалися на панстві, виродилися, загордилися, подурнішали аж занадто. Почали сюди посилати підпанків, якихось різних гайдуків, своїх прислужників. А ті ґвалтували, топтали правду старовіку та вільне право. Хотіли мати нас за підданих, за рабів, запроваджували панщину і чорт його знає, що вигадували. Ґазди спочатку спокійно пояснювали, нагадували про споконвічні права, ходили до тих старших панів-гетьманів, чи як там ще, відряджали посланців. Та це не надовго помогло. Аж тоді й почали з’являтися опришки. Бувало, вчепляться гайдуки, підпанки до якогось такого ґазди чи леґіня, який власне походив від велетів-воїнів. (А такі родини – однієї крові з королями, з найстаршими лицарями). І в ньому – коли боронив честь і хату свою або батьківську – як вибухне в серці кров великанська! Це так, ніби відкрилася якась бездонна, величезна криниця, яку неможливо заткнути. Ого! Як рубане такого пса барткою або й сам порубає цілий їхній загін! Тоді вже кінець ґаздуванню! Покидав ґаздівство, втікав у ліси, в Чорногору, у Чивчини, як риба до моря. Там уже його ніхто не міг догнати, знайти і побачити.

Бо тут були твердині, недосяжні «фортеці»: ці верхи, пущі й вертепи! А пізніше до них почали збігатися ще й наші побратими-гуцули від турка, з Буковини, з Угрів, де панський утиск був дуже жорстокий. Наші хлопці часто вже були лише ватажками, отаманами, командирами тих розбійницьких військ. Бо народ збігався з цілого світу. А цей кут на нашій верховині був найкращий. У трьох країнах можна було робити напади, до трьох країн утікати, і в жодній з них не було порядку.

Однак давні опришки визнавали закони і суди старовіку. Перед старими суддями схиляли голови.

Потім уже того забагато наплодилося, і звідусіль сюди сходилися всілякі «заволоки». Пізніше навіть деякі ґазди розсмакували легкого хліба. Вночі ставали опришками. Були й такі, що нападали на самих опришків або викрадали їхні скарби.

Так тяглося роками, сотнями років. Закінчилося у горах полюбовне, ненасильницьке, вільне життя, почалася біда. Люди старовіку переказували, що власне тому сталося нещастя, що збурилася та кров велетів. Щораз більше її проливали даремно, пусто-дурно. А вона, може, була призначена для чогось іншого, для доброї справи…

Таку викладав Кузик давню думку про походження опришків.

Хроніки й акти про опришків

Хроніки та судові акти, а також історичні розвідки на основі цих джерел – скажімо, нариси Владислава Лозинського, автора, який спеціально займався авантюрними історіями Червоної Русі, – певною мірою підтверджують рацію цієї традиції.

До XVII століття у горах було спокійно. У XVII столітті панщизняні претензії викликали незадоволення на всіх тих східних руських землях, де до того часу не було панщини. Загальний хаос козацьких війн і безправ’я та сваволя, що запанували потому, втягнули мешканців гір у свою орбіту.

Згідно зі свідченнями з актів та книг (наведу лише один характерний приклад), магнати Яблоновські, Потоцькі та інші – ті, котрі пізніше оголошували універсали проти опришків, – неодноразово використовували опришків для набігів, облог і кривавих сутичок за маєтки із сусідами-шляхтичами. Під час однієї такої війни пан Яблоновський зібрав 400, а Потоцький аж 700 покутських опришків. Як читаємо в судовому повідомленні: «latrones ex oris Pocutiae vulgari idiomatu dictos – opryszki». Очевидно, їх цінували за войовничість, рішучість і вправність у солдатському ремеслі. Та передовсім за те, що дуже охоче й ретельно виконували бажання своїх патронів, з розмахом винищуючи ворогів.

Отак, попри віддаленість і неприступність гір, верховинський люд потрапив у вир хаосу, який охопив тогочасну Польщу. Згодом, коли вони вже були непотрібні тим панам, або, наслідуючи шляхту, починали діяти на власну руку, ті самі пани й уся галицька шляхта, опинившись у надзвичайно скрутному становищі через банди, створили міліцію для знищення опришків. Слід зазначити, що у XVII сторіччі напади в долинах і на підгір’ї, в яких нерідко були задіяні великі маси селян під проводом опришків, іноді мали характер того, що сьогодні називають «класовою війною» або ж «суспільним рухом». Остаточне виродження опришків, про яке чітко згадують гуцульські перекази, відносячи його до кінця XVIII і початку ХIХ століть, пов’язане також зі скупченням у горах неспокійних елементів та розбійників з усієї країни. Це було лише відголосом і епіфеноменом того безладу в той час, коли в усій Польщі вже ставало спокійніше. Та пам’ятаймо, що до самого кінця історії старої Речі Посполитої у шляхетському середовищі набіг усе ще був актуальною формою правової екзекуції.

Проте навіть той період, коли – як кажуть люди – опришки перетворилися на розбійників, багатий