Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

Айдар відчув себе надзвичайно ображеним. У кращих своїх почуттях, в

усій своїй симпатії до цього оросута, який виявив нині до нього таку

недовіру. Так принизливо звучало це зараз, оцей сумнів, оця недовіра до

всього, що було його, Айдаровим, кровним і справжнім, родовим, рідним.

Щоправда, оросут бачив, як загинув Асан, але ж... То ще не все, не всі ж

такі, насправді все інакше, люди різні, і його батько...

— Як хочеш, — сказав він сухо. — Як хочеш. Не довіряєш — значить, не

друг, ось і все.

— Тобі довіряю, їм — ні. Тебе знаю — а їх? Ось бачив, як із Асаном...

Тому не довіряю.

— Як хочеш, — сказав Айдар. — Згодом переконаєшся, що все не так, але як собі хочеш, нехай так і буде. Поїду сам.

Він лишив Данилові все. Тільки одного ножа лишив собі, який завжди

висів у нього на поясі, сів на коня і поскакав до озера, біля якого повинно

було бути розташоване військо Касим-султана.

Пошкодував Данило лише за одним, що до озера було ще далеченько, але добратися туди він не міг і не повинен був, доки не повернеться Айдар з

якимись новинами, бо саме там розташувалося військо Касим-султана, яке

налічує зараз близько ста тисяч вершників, за словами Айдара, і всяке може

трапитися з чужинцем при зустрічі з кочовими воїнами.

Він улаштував собі затінок, поїв, напився кумису із курджина, якого теж

лишив йому Айдар. Щоправда, як його не мучила спека, випив він не увесь

кумис, бо вже біда вчила його завжди щось тримати про запас.

Юний ще хлопчак цей кипчак, де йому зрозуміти усе, що пережив

Данило, де йому відчути, що такому, як Данило, зараз повірити у щось чи

комусь чимдалі важче, а ще не знаючи в толк, що і як там, тим більш.

Хлопчина гарний, і вояк з нього добрий, і людина порядна, але ось

прийшла пора їм розлучатися, як не крути, а таки шляхи розходяться, хоч, щоправда, вже раз розійшлися, та доля знову звела їх.

Врятував йому життя цей юнак, вернувся, допоміг, аби не він, не

зносити б Данилові голови, не витримав би бою з вісьмома лаш-

карами ташкентського правителя. А так — хоч і поранений, а жи-вий, і все

завдяки йому, цьому юному воїнові.

Таки надто різко говорив він, що не поїде до Айдарових родичів, у те

військо, недобре це, жорсткості додалося в ньому, сухості, а дарма —

хлопець справедливо образився, треба було пояснити і раніше почати про

це мову.

Вони зупинилися біля похиленого старого мазара, де захороне-ний був

якийсь видатний воїн а чи свята для цих місць людина, і зараз Данило лежав

у затінку цієї невисокої, простуватої, але з добром і теплотою людських рук

створеної будівлі з великих тесаних каменів і думав, що сюди посеред степу

треба ж було довезти це каміння, треба ж було його й обтесати і спорудити

цей мазар — витвір людських рук, людського вміння або ні — людського

серця.

Раптом погляд його впав на зелень, що росла біля мазара. Напевне, через

затінок, а може, й вода тут була не так глибоко, але трава і кущики

вирізнялись своїм яскравим зеленим кольором на тлі жовто-сірого степу, всіяного різними колючками, колір і стеблин, і вбогого листячка яких

немовби розчинявся серед жовто-бурої палітри степового обширу.

Серед колючок і трави Данило побачив раптом щось знайоме, розгріб

руками і торкнувся невисокого, благенького як на те, яким би повинно бути, але однаково рідного, як відзвук далекого дитинства, стебла лободи.

Як занесло її сюди, в такі далекі місця, як може бути, що і вона росте тут

у кипчацькому степу, оця рідна йому з дитинства бадилинка, якої ніби й не

помічав усе життя, доки жив на батьківщині. Все, що значне, позбавлене в

людській свідомості свого значення, навіть коли воно й велике насправді. А

тут звичайна лобода. В уяві постало українське село, і підпасич Данилко

роззирає, як повзає по лободі жучок, роззирає уважно і зосереджено, вдивляється, вивчає цей маленький світ, у якому для лугового жучка

стеблина — велике дерево, одна з основ всього, що його оточує за його

коротке однолітнє буття.

Данило давно намагався не згадувати домівку, не згадувати того, що

згоріло разом із спаленою ним панською садибою в ньому, не хотів вертати

туди навіть спогадами. Бо ще ж була й Зейнеб у його житті, був дім Хаміда.

Так, тепер можна тільки й сказати — дім Хаміда, бо немає там Зейнеб, помер їхній батько, і чи й досі там Хамід, чи вже в Бухарі?..

То все було потім, і вертався він до цього подумки. Як вертався і до свою

волинського села, до садиби пана Голембовського, до всього, що пережив, що там із ним сталося. Але не хотів вертати до туги і щему за ним, минулим, бо з тієї миті, як вирішив він дістатись на Запорожжя, то була спалена карта, забута стежка, заросла бур'яном іншого життя.

І ось