Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
напорожньо і те, що скоїлось нині в аулі, лише наголошувало ще раз, що
треба їм збиратись в путь.
Він підвівся і важко зітхнув, повів плечима, трохи кольнуло в правому
боці, але то вже майже минуло, сила повернулась до нього.
Коли Данило прийшов до юрти, кипчак спав, загорнувшись у кошму з
головою, і Данило чи не вперше за весь час подумав, як важко зараз цьому
хлопцеві, як важко було все це бачити, розуміти і не мати змоги нічим
зарадити, як важко осягати, що твої ж земляки, твої близькі — це не щось
одноістотне, суцільногромадське, а моторошний клубок, в якому
переплутується вічна суперечність між силою і правдою, між владою і
порядністю, між багатством і добротою, людяністю.
І шкода йому стало, дуже шкода стало хлопця, бо таке вже він знав, мусив пережити, бо з таким зіткнувся вже давно, а цей лиш уперше, може, й
раніше бачив, але отак напевне вперше. Як птах з пораненим крилом. Хоч
літати може, але боляче і судомно, та ще коли воно заживе, те крило.
А він, Данило? Де його крила? Які вони вже перебиті й переламані, як це
він ще й досі живий, ще й досі літає і літатиме? Так, літатиме завжди, аж
доки не перестане битися серце.
Айдар був хмурий уранці і мовчав довго, аж по сніданкові вийшов з
Данилом із юрти й тоді спитав:
— Як ти?
— Можна вибиратися, — зрозумів питання Данило. — Гадаю, що зможу
подорожувати далі. — Та й час минає...
— Тоді їдемо звідси. Сьогодні ж. Негайно.
— Гаразд.
Старійшина аулу проводжав їх. Перед дорогою усілись вони в його юрті, і він сказав:
— Вибачте, гості, але коня вам іншого дати не зможемо. Аул у нас
небагатий, все на рахунку, та й господарство у нас інше, ви бачите...
— Дякуємо, Сулеймане-ага, — сказав Айдар, — дякуємо за гостинність, за допомогу, за все, що для нас зробили. Ми вже готові в дорогу. Тут не так і
далеко. Ви ж самі сказали, що військо Касим-султана, за словами вожака тої
банди, стоїть звідси у двох днях ходу на коні, а з одним конем, то нехай це
навіть чотири дні — невелика біда. А там мій батько, там нас приймуть, і
все буде гаразд. Так що дякуємо ще раз, і най вам Аллах віддячить за вашу
доброту...
Вони виїхали з аулу в степ на коні удвох, як і місяць тому, коли Айдар
привіз сюди непритомного Данила, тільки шлях їхній тепер лежав в інший
бік, був певний і виразний. І харчів мали доволі, і здорові майже обоє, і все
ніби гаразд. Ось лише настрій не найкращий у них був як для дороги, але то
вже було інше.
їхали мовчки аж до ночі, коли засутеніло, спішились, розклали багаття, повечеряли. Здебільшого мовчали. Айдарові слова не йшли з вуст, а Данило, розуміюча стан хлопця, не заводив розмови перший.
Ночували, як і давніше, влігшись спинами один до одного, зігріваючись
поночі присутністю товариша, але спали краще, бо ж Данила не мучили
зараз марева і важкі сни, лиш Айдар, занурений у мовчання, так і не виходив
з темного свого стану, так і засинав у ньому, так і прокидався.
Посувались вони досить повільно, бо кінь стомлювався від двох
вершників значно швидше, і вони раз по раз мали дати коневі перепочити.
Так минуло три дні, аж якось на видноколі зблиснуло під сонцем озеро, і
Айдар радісно вигукнув:
— Вони вже недалеко! Це те озеро! Ми вже біля мети! Нарешті
добрались!
В нього враз покращав настрій при думці, що зустріне своїх, при
сподіванні радості від власного повернення, яку повинен побачити в очах
батька, братів і товаришів своїх воїнів, які вважали, що він загинув. І, як
завжди, коли після довгих блукань і поневірянь людина добирається до
своїх рідних, її охоплює хай невелике, але радісне хвилювання від
сподіваної зустрічі.
— Зачекай, — сказав Данило суворо. — Зачекай тепер. Давай
поговоримо!
— Про що?.— здивувався Айдар. — Про що тут говорити? Їдьмо швидше, та й все тут!
— Не все тут! — наполіг Данило. — Не все. Я туди не поїду!
— Що-о? — не йняв віри тому, що чув, Айдар. — Ти що?
— Не пощу! — сказав Данило. — Досить з мене вже цих пригод. Ти бачив
своїх земляків в аулі? Бачив Асана? Звідки ти знаєш, що зараз мене там не
стріне така ж доля? Для цього треба було стільки пережити?
— Ти... ти... боягуз! Просто боягуз!
— А ти щеня недозріле, ось і все! Що ти бачив у житті, що ти знаєш про
мене, щоб насмілитися кидати мені в обличчя ось таке? Тобі ще у мами
треба молоко пити, а ти розводиш тут розмови про життя. Словом, так: я тут
зачекаю, саме отут, біля отих руїн якогось мазара, лишу з собою їжу і зброю, а ти сідай на коня та їдь до своїх. Роззирнешся, побачиш, що і як, підготуєш
їх там, а тоді і прийдеш за мною. А може, й взагалі не треба мені туди.
Приведеш мені коня, ну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.