Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

— Наклеп зводите на себе, старший лейтенанте.

— Не я зводжу наклеп, товаришу генерал, а він, ворог, йому здається, що ми заспокоїлися, погано розбираємося, погано чуємо, нічого не передчуваємо і не передбачаємо.

— То ви хочете довести, що він помилився? — з насмішкувато-лукавим докором мовив Громада. — Ви, звичайно, вже склали план особливих заходів, збираєтесь тримати під струмом високої напруги і себе, і весь підрозділ?

— Так, товаришу генерал, — розгублено відповів Смолярчук, розуміючи, що зробив щось не те, але не знав, де саме промахнувся.

— Поквапилися, старший лейтенанте! Ранувато. Даремно хочете наставити противника на правильний шлях. Нехай блукає в темряві, заколисує себе надією, що на Дунаї прикордонники заспокоїлися в тиші, не ждуть надзвичайних подій.

Смолярчук опустив голову. На смаглявому обличчі виступили плями гарячкового, нервового рум'янцю. Скоро тридцять, а він і досі червоніє.

Громада підвівся, підійшов до стола, величезною долонею накрив розгорнутий аркуш паперу, списаний рівним почерком Смолярчука.

— Відмінити! Все це було б непогано іншим часом, а тепер… Усе лишається як і було. Ми не повинні сполошити молодчиків з «Відділу таємних операцій». Нехай приходять. Ласкаво просимо. Зустрінемо їх не кулями, не ракетними спалахами, а тишею. Нас чекає операція «Тиша»! За нашим планом. На позиціях, які підготували ми. До кінця операції я буду в штабі загону. А коли операція вже не буде тихою і перетвориться, можливо, на шумну, переберуся сюди. У мене все, товаришу старший лейтенант. Виїжджаю. Питання є?

— Є. Що накажете робити з Качалаєм?

— Тримайте його в ізоляції до повернення полковника Шатрова з Одеси. Тепер слово за чекістами.

Шатров і Гойда дуже швидко встановили, що Петро Михайлович Кашуба — особа реальна. Народився і виріс на одному з островів у гирлі Дунаю. В юності рибалив. Був матросом, браконьєром, садівником, контрабандистом, шинкарював. Багато пив. Одружився пізно. Вдома бував рідко. Частіше бродяжив по Дунаю. Кілька років пропадав десь у південній Румунії: кажуть, працював на виноградних плантаціях короля Михая-батька. Повернувся на Дунай перед війною, пожив трохи в Ангорі і найнявся у монастир виноградарем. Користувався особливою прихильністю ігумені Філадельфії. Пив і тепер, але крадькома, у своїй монастирській комірчині.

В місті на Степовій вулиці живе відставна дружина Кашуби. Ходять чутки, що Марфа ненавидить чоловіка, який знехтував нею.

Виїхав Кашуба у Закарпаття ніби ненадовго. Наведе порядок у запущених виноградниках монастиря над Кам'яницею і повернеться.

Поїхав, кажуть, з письмовою рекомендацією ігумені Філадельфії.

Хто підмінив Кашубу? Добровільно погодився на це чи його вбили, щоб «Говерла» скористався справжнім іменем?

На ці питання Шатров і Гойда поки що відповісти не могли. Не пощастило дізнатися, де був Кашуба в останні дні перед від'їздом, з ким зустрічався.

Багато про що можна було б дізнатися в монастирі, зле Шатров не хотів знову звертатися до черниці. Розшуки виноградаря повинні бути таємними…

На легенькому одновесловому човні Гойда підплив до будинку № 5, що примостився на березі глухої протоки, на Степовій вулиці. Залишив суденце біля домашнього причалу, піднявся старими, майже прогнилими дерев'яними сходами на крутий укіс і опинився. перед невисоким парканом, сплетеним з верби.

— Ей, люди добрі, є хто? — закричав він.

На ґанок свіжопобіленої мазанки вийшла висока, огрядна господиня. Руки у жінки темні, натруджені, але обличчя майже без зморщок, чисте, смагляве. Потьмарені довгим життям блакитні очі світилися під широкими густими бровами. Низка старовинного намиста з червоного каменя охоплювала міцну, недряблу шию.

— Хто тут? Чого треба? — сердито спитала Марфа.

— З Одеси я, тітонько. Мені доручили передати вам посилку.

— Яка ще посилка? Помилився адресою. Повертай, пливи далі!

— Не помилився. Потрапив точно. Степова вулиця, будинок № 5?

— Правильно. А прізвище яке?

— Зараз скажу… Дозвольте зайти?

— Та вже заходь.

Гойда відчинив хвіртку і, зайшовши у двір, зняв кашкета.

— Добридень! Проїздом я, з Одеси. Петро Михайлович Кашуба вдома? Листа йому і гроші передали. Шістсот карбованців!

— Оце так! Звідки йому такий шалений косяк? Від господа бога чи від нечистого?

Гойда засміявся.

— В пеклі і раю грошей немає, тітонько. Там без них обходяться. — Він вийняв з кишені листа і подав Марфі. — Ось, читайте, будь ласка. Тут написано, від кого гроші і за що.

Марфа схрестила на грудях руки, зневажливо стулила губи.

— Ми грамоті не навчені. Нам це ні до чого. Читай сам!

— Можу… Адреса відправителя: Одеса, Червоноармійська, вісім, Качалай. І ось що тут написано:

«Шановний Петре Михайловичу! Пробачте, що не дотримав слова і не вислав боржок у липні, як обіцяв, — скрутно було з грішми. Тепер одержав гонорар і розраховуюся з вами. Повідомляю також, що всі ваші лози прийнялися. Жодна не запаршивіла трутовиком, як було минулого року. Пам'ятайте, що лози, заражені трутовиком, не лікують, а спалюють на пні. Спасибі за працю і за науку. Всього вам найкращого. Будете в Одесі — заходьте…»

Ясно тепер, тітонько? Кличте свого дідугана, хай забирає гроші.

— Немає його. Був, та загув.

— Не розумію.

— Поїхав.

— То чому ж ви мені одразу не сказали? Куди поїхав?

— А хто його знає! Шукай вітра в полі.

— Не знаєте, де ваш чоловік?

— Був колись чоловіком… У монастир піди,