Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

Після розмови з жерцем фараон Неко вирішив не чекати завершення каналу, а вирядив мореплавців просто тепер, сподіваючись викінчити канал до їхнього повернення.

Незабаром з Мемфіса вирушили три фінікійські кораблі, кожен з яких мав по вісімдесят весел.

Судна випливли з головного нільського рукава. Тепер вони мали рухатися на захід і на захід, аж поки досягнуть Гераклових стовпів, а далі звернути на південь, щоб африканський берег увесь час лишався їм з лівої руки.

Гераклових стовпів мореплавці досягли на початку літа. З острахом спрямували вони судна в таємничий океан — сюди не запливав жоден з їхніх предків, — але ніхто не зважився переступити фараонів наказ. Відтепер мусили пливти на південь і тільки на південь, хоч хай би ця Африка не мала кінця.

Сонце підбивалося день у день вище й вище. Такої спеки не бувало навіть в аравійських пісках, звідки на фінікійські міста дмухали вогнедишні самуми. Але тутешні береги Африки були вкриті чорно-зеленою повстю непрохідних лісів, на деревах яких жили волохаті дикі люди. Вони перегукувалися звірячим ревінням і здалеку шкірились на фінікійців. А в порослих травою степах паслися незліченні табуни смугастих коней, і за кожним таким табуном наглядав лев. Лев був царем над звірами, його не боялися лише велетенські капловухі слони, що блукали в перелісках та понад річками.

Потім нестерпну спеку змінили дощі.

Фінікійці народились і виросли в посушливій країні; в Єгипті та інших землях Північної Африки дощі випадали раз чи двічі на рік. А тут щодня йшли зливи. Річки повиходили з берегів, степи вкрились озерами, й хоч фінікійці були на кораблях, зливи їм дуже дошкуляли.

А коли припинилися дощі, дні почали швидко коротшати. Одного ясного вечора чільник звелів усім трьом кораблям пристати до берега й сказав морякам:

— Ніхто з нас не думав, що Африка така велика. Ми вже пливемо добрих півроку, а їй не видно кінця. Ми довго пливли на південь, а коли берег звернув на схід, зраділи й подумали, що мандрам нашим незабаром кінець. Тепер же берег знову звернув просто на південь. Це мене лякає найдужче за все: може, Африка вже давно скінчилась?

— Тоді повертаймо носи кораблів назад! — загомоніли люди.

— На зворотну дорогу нам не стане харчів, — одказав чільник.

Ця новина смертельно налякала всіх.

— Ми пропали!.. Ми довірили свої голови тобі, а тепер через тебе мусимо загинути. Фінікійські боги відвернулись од своїх чад: порятунку для нас немає!..

Чільник сказав:

— Є порятунок...

Але голос його несподівано затремтів, і всі моряки зрозуміли, як нелегко знайшов він ці слова. Новина чільника була їх приголомшила, вони з розпачу й переляку могли його розтерзати й принести в жертву жорстокому богові морів, та після тих слів нараз принишкли.

Чільник збагнув їхній стан.

— Маємо двісті сорок прикутих до весел невільників, — сказав він їм. — Та нас майже шість десятків. Кожному дай, а для трьохсот ротів треба багато хліба, Фараон казав, що ми об'їдемо довкруж Африки за півроку, а харчів дав нам на рік. Маємо досить срібла й золота, але тутешні люди втікають від нас — не хочуть з нами торгувати.

Фінікійці дійсно багато разів бачили справжніх людей, одні були високі й зовсім чорні, інші світліші й не вищі за восьмирічних дітей, але, вздрівши мореплавців, вони чимдуж утікали геть, хоч як намагались фінікійці привабити їх золотом та барвистим скляним намистом.

— Ці люди ще не бачили купців, — провадив далі чільник. А тоді сказав головне: — Поки маємо зерно на насіння, мусимо зорати добре поле й посіяти хліб...

Була саме осінь.

Фінікійці висіли в буйно зарослому після кількамісячної зливи розлогому степу. Земля тут була червона, віддалік леви пасли великий табун смугастих коней та гриватих антилоп. Кораблі та люди їх зовсім не бентежили, травоядні тварини підходили й з цікавістю дивилися на людей, які нічим не нагадували голих чорношкірих мисливців з короткими списами.

Фінікійці впіймали кількох коників та схожих водночас на корів і на коней антилоп, але не змогли привчити їх до ярма та рала, на це пішов би не один рік. Коні й антилопи годилися тільки на м'ясо та шкіру, але чи довго зберігатимеш те м'ясо на кораблях!

Фінікійці обгородили велике поле плотом і глибоким ровом, випалили траву, спушили землю мотиками з рогів антилопи й посіяли пшеницю. Потім збудували собі курені, відтак же почали чекати наступного літа.

Зима там була спекотна й суха, хліб виріс добрий, але його глушили бур'яни, тож урожай виявився не дуже щедрий. Обмолотившись і зсипавши хліб у засіки кораблів, мандрівники рушили далі.

Знову почалися нескінченні буйні дощі. Лило з ранку до вечора й з вечора до ранку, бідолашні люди не бачили сонця тижнів шість, а коли нарешті побачили, то не повірили власним очам. Чомусь тепер воно світило їм у спину, наче ворожі морські духи потай повернули кораблі носами назад. До того ж уранці сонце зійшло на заході, а зайшло на сході...

— Невже ми й справді заблукали в негоду й пливемо назад?! — ошелешено сам себе спитав чільник.

Але берег Африки так само тягся з лівої руки.

Для фінікіян це було зовсім незбагненно.

Таке диво могло бути тільки примхою всемогутнього сонячного божества.

Фінікійці пливли далі й далі на південь, а коли ніч зрівнялася з днем, знову висіли на берег і посіяли пшеницю. Взимку тут було холодно й випадав сніг, але хліб уродив дуже гарний.

І яка ж радість охопила фінікійців, коли в них несподівано з'явилася віра, що, може, й справді колись повернуться до своїх родин, яких не