Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Почувши її ймення, вождь насупився, як та хмара, і заговорив дуже гнівно.

— Маєш рацію, Релфе, — сказав Біл, коли вождь вибалакався. — Вона чужинка, з острова Самоа. Як саме вона сюди попала, він пояснює не дуже зрозуміло; я збагнув тільки, що вона бранка і ось уже три роки він має її за доньку. Бідоласі пощастило, бо інакше її б уже давно вбили і з'їли.

— А чому Тараро так супиться?

— Тому що вона норовиста, як то звичайно бувають дівчата, і не згодна віддатися за кого він хоче. Один вождь приплив до Тараро в гості і вподобав ту дівчину, а вона не бажає на нього навіть дивитися, бо заручилася з молодим вождем, якого Тараро ненавидить, і ніяким робом її не можна уговкати. Отож, вирушаючи в морський похід, він її попередив, щоб вона тим часом подумала, він, мовляв, повернеться місяців через шість і сподівається, що вона за цей час стане злагідливіша. Це було тиждень тому, і Тараро каже, що, коли вона не послухається його, то з неї зроблять «довгу свиню».

— Довгу свиню! — вигукнув я здивовано. — Що це означає?

— Це страшна погроза, — відповів Біл. — Місцеві остров'яни їдять людей так само охоче, як і свиней. Отож вони й називають людину «довгою свинею». Якщо з Аватеї зроблять довгу свиню, це означає, що бідоласі буде капут.

— А вона тепер на цьому острові? — запитав я.

— Ні, вона залишилась на острові Тараро.

— А де він, той острів?

— Миль за п'ятдесят чи шістдесят на південь, — відповів Біл, — алея…

Тієї миті пролунав крик: «Мао! Мао!», тобто «Акула! Акула!». Відразу по тому розлягся страшний зойк, який заглушив лемент і тих, що пливли у морі, і тих, що стояли на березі. Ми враз повернулися і вгледіли, що один плавець розпачливо здійняв угору руки. Наступної миті він зник під водою. З берега враз спустили човна, і бідолаху вхопили за руку, але потвора вже його розполовинила. Вона пливла слідом за човном аж до мілкого. Коли на берег бурхнула нова хвиля, її гребінь почервонів од крові.

В інших краях той трагічний випадок справив би на глядачів глибоке враження, але остров'яни відгукнулися на нього лише тим, що чимдуж попливли до берега, аби й собі не зазнати такої ж долі. Життя людське вони мали ні за що і не припинили своїх розваг бодай на хвилину. Щоправда, кататися на бурунах вони перестали, але відразу взялися до інших ігрищ. Біл розповів мені, що акули рідко коли зважуються напасти на плавців, які на бурунах катаються: їх-бо полохає великий гурт людей, їхній галас та плюскіт.

— Але така пригода тубільців не дуже лякає, — додав він. — Завтра або післязавтра вони знову почнуть кататися, наче в усьому океані від Фіджі до Нової Землі немає жодної акули.

По тому тубільці заходились боротися й битися навкулачки, а що були вони дуже тілисті й м'язисті, то добре один одного нівечили, надто кулаками. Кулачилися не тільки прості люди, а також і вожді, і жерці. Кожний двобій закінчувався дуже швидко: боксерського мистецтва вони не знали і, не вдаючись ні до яких маневрів, гамселили щосили один одного по голові. Часто вони збивали супротивника першим же ударом, а один здоровань так почастував свого ворога, що зовсім зідрав йому з лоба шкіру. Втішені глядачі привітали його бурхливими оплесками.

Хоч як було неприємно дивитися на ті змагання, я був уражений красою тіла бійців і малюнками та візерунками, що їх витатуювали собі вожді й інші значні особи. Один малюнок видався мені вельми елегантський: на нозі була витатуйована пальма, її корені спиналися з-під п'яти, утворюючи над кісточкою стовбур, а пишна крона розлягалася по литці. Згодом я довідався, що татуювання дуже болюче і довге; його починають робити, коли хлопцеві минає десятий рік, і з перервами провадять аж до тридцяти років. Для цього вживають кістяне приладдя, що має багато гострих зубців, якими проколюють шкіру. По тому в дірочки втирають масть із зернят свічкових горіхів, змішаних з кокосовою олією, і малюнок той уже нічим не змиєш. Цю операцію виконують фахівці, які з того живуть, і вони за один раз виколюють стільки візерунків, скільки людина може витримати, а витримує вона небагато через страшний біль і запалення, що часом призводить її до смерті. Деяким вождям ноги потатуйовані візерунками згори донизу, так що здається, ніби вони носять вузькі штани, інші поцяцькували собі кісточки й ступні, наче взулися в елегантські тісні черевики. Обличчя їхні теж потатуйовані, а на грудях густо виписані всілякі речі й створіння: мушкети, собаки, птахи, свині, кийки й піроги, а між ними ромби, квадрати, кола та інші фігури.

Жінки були помережані менше, і то лише на руках та ногах. Хоч який негожий той дивний звичай, а проте він дає один добрий наслідок, вельми скрашаючи наготу тубільців.

Наступного дня, повертаючися з лісу до своєї шхуни, ми вгледіли Ромату, що бігав коло своєї хати, певне, оскаженілий з люті.

— Чи ти ба! — звернувся до мене Біл. — Він знову взявся за своє. Ото він завжди такий, коли уп'ється. Тутешня людність уміє робити якусь брагу, і Ромата наливається нею до безтями, але від горілки він стає лютий, як тигр. Мабуть, капітан, як завжди, дав йому пляшку, аби він почувався в доброму гуморі. Випивши її, Ромата завжди засинає, і остров'яни обминають його десятою дорогою, щоб не збудити. Навіть дітей вони забирають якомога далі, бо, розбурканий, він шаленіє і кидається зі списом чи кийком на першого ж, кого зустріне.

Очевидячки, цього разу розлютований вождь не захопив ніякої смертельної зброї, бо гасав голіруч. Нараз він помітив якогось бідолаху, що причаївся за деревом. Підскочивши до нього, Ромата заходився гамселити його по голові і зрештою вибив йому око. Сердешний підданець не чинив ніякого опору, навіть не затулявся. Певне, він дякував долі, що виніс живою душу, бо якби вождь мав при собі кийка, то навряд чи вона б утрималася в його тілі.

— Невже в них немає ніякого закону, що перепинив би таке свавілля? — запитав я.

— Немає аніякісінького, — відповів Біл. — Вождеве слово