Читати книгу - "Реальна загроза"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я натиснув кнопку ввімкнення. На екрані висвітлилося: „Мережу не знайдено.“ У грудях мені защеміло від тривожного передчуття.
Кивком відпустивши Маковського, я підійшов до старшого офіцера зв’язку, який одночасно представляв на кораблі військову контррозвідку.
— Лейтенанте Вінтерсе, це у вашій компетенції. Перевірте, що з комом.
Зв’язківець узяв комунікатор, вимкнув його і знову ввімкнув. Повторивши цю процедуру кілька разів, він спохмурнів.
— Дивно. Немає паузи для пошуку мережі. Відразу видається повідомлення, що її не знайдено. Це скидається на маскування… Так, зараз глянемо.
Вінтерс видобув з кишені комплект своїх інструментів і швидко розкрив корпус пристрою. Зо хвилю він роздивлявся електронне начиння, потім підвів на мене переляканий погляд:
— Сер, це не внутрішній комунікатор. Це… це вузькоспрямований передавач з автоматичним фокусуванням променя. Його сиґнал досить потужний, щоб пройти і крізь обшивку корабля, і крізь захисне силове поле.
Я аж похолов від жаху.
— Ви впевнені?
— Так, капітане. Не помилюсь, якщо скажу, що це шпигунський пристрій.
Лейтенант-командор Купер тихо вилаявся за моєю спиною. А навіґатор Девіс вражено мовила:
— На нашому кораблі зрадник?!
— Боюся, вже не на нашому, — похмуро відповів я, не маючи ані найменших сумнівів щодо особи шпигуна. Його ім’я мені підказала інтуїція, ґрунтована на антипатії. — Лейтенанте Вінтерсе, ви можете встановити, коли користувалися передавачем?
— Спробую, сер. Я підключуся до чіпа пам’яті і, можливо, навіть витягну звідти вміст останнього трафіку.
— Займайтеся, — кивнув я.
Щоб не відволікати Вінтерса від роботи, я сам викликав адмірала Сантьяґо по окремому каналу, доповів йому про нашу знахідку і висловив припущення, що власником передавача був Ґарсія, який скористався ним для зв’язку зі спільниками на лайнері, а потім викинув його у сміттєспалювач з цілковитою певністю, що замів усі сліди.
Помітно зблідлий Сантьяґо збирався щось уточнити в моїй розповіді, але тут втрутився Вінтерс:
— Капітане, я розшифрував текст надісланого повідомлення! „Аруна, SL 20458914.“ А інший передавач, з борту лайнера, підтвердив його отримання. Це катастрофа, сер!
Адмірал почув Вінтерсові слова й вибухнув прокльонами. Я ж лаявся подумки, клянучи на чім світ стоїть і Ґарсію, що так підло втерся в батькову довіру, і самого батька, який утнув величезну дурницю, допустивши цього нікчему до участі в такій відповідальній операції, і адмірала Фаулера, що вирішив зрадити своїх союзників… Хоча ні, збагнув я, Фаулер тут ні до чого. Він і так знав, де знаходиться Ютланд, йому не треба було надсилати шпигуна. Отже, Ґарсія працював на когось іншого — можливих варіантів було чимало, а я знав недостатньо, щоб робити якісь певні висновки. Проте в одному нітрохи не сумнівався — а саме, в причетності до зради Ґарсії…
— Сер, — звернувся я до Сантьяґо, — ми мусимо перехопити лайнер.
— Так, мусимо, — погодився адмірал. — От тільки не знаємо, куди він летить. Уся ця секретність…
— Я маю на увазі трек, сер. Лайнер стартував менше години тому. Є велика ймовірність, що його трек ще зберігся.
Сантьяґо приречено похитав своєю сивою головою. Він мав геть розгублений і пригнічений вигляд. По всьому було видно, що в нього глибокий шок. Давній і вірний батьків соратник у цій критичній ситуації виявився не на висоті. Зараз він, мабуть, уже уявляв, як доповідатиме про провал своєму верховному головнокомандувачу.
— Безнадійно, капітане Шнайдер. Втікачеві досить пірнути глибше тридцять шостого ступеня, щоб позбутися сліду. Або пройти поблизу однієї з зірок.
— Усе це так, — сказав я. — Але лише в тому разі, якщо лайнером керує група зрадників, а це малоймовірно. Думаю, там, як і в нас, діяв одинак. — Про те, що шпигуном міг виявитися капітан лайнера, я вирішив не говорити. — Коротше, спробувати варто. Ви дозволяєте, адмірале?
— Гаразд, капітане, дійте, — байдуже погодився Сантьяґо, явно зайнятий іншими думками. — Удачі вам.
— Дякую, сер. „Оріон“ зв’язок завершив.
6
Коли екран з зображенням адмірала згас, я подивився на підлеглих. Усі вони вже зайняли свої місця, наготувавшись виконувати мої команди. Перший пілот Купер, що сидів за пультом штурмана, відрапортував:
— Усі ходові системи готові до старту, капітане. Реакторний відсік сповіщений і доповідає про повну готовність.
— Запустити рушій у холостому режимі, — наказав я.
— Рушій запущено, сер!
— Оператор — екстрене занурення.
— Виконую екстрене занурення! — відповіла лейтенант Прайс.
Власне, нагальної потреби в екстренному зануренні не було. Ми відставали від лайнера на цілу годину, і хвилина в той чи інший бік ситуації не змінювала. Проте я побоювався, що адмірал Сантьяґо от-от вийде з розумового ступору, збагне, що доручив таке складне завдання найнедосвідченішому серед своїх капітанів, і замінить „Оріон“ іншим кораблем.
Ми майже миттєво бухнулись у вакуум, прошили наскрізь апертуру й опинилися в інсайді. Прайс зараз же призупинила занурення.
— Продовжувати, капітане?
— Так, але дуже повільно. Стежити за станом вакууму.
— Виконую.
На глибині десяти в тридцятому ступені навіґатор Девіс повідомила:
— Виявлено слабкий трек! Обраховую курс.
Вакуумний трек являв собою „хвіст“ із збурених енерґетичних рівнів, залишених у верхніх шарах інсайду надсвітловим рушієм корабля. При дуже глибокому зануренні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Реальна загроза», після закриття браузера.