Читати книгу - "«Привид» не може втекти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні. Ви підете зараз. Через річку ми самі якось переправимось. Ідіть. Усе буде гаразд.
Він сказав це впевнено, хоча зовсім не був певен, що все кінчиться щасливо — стрілянина в лісі не вщухала. Але старого треба було якось переконати. Міцно потиснувши Лежнєву руку, Гімпель зник за деревами.
Ян, Петро і Андрій мали вже підійти до шелюги, але їх чомусь не було. Відтягнувши ближче до річки врятованого, Лежнєв — про всяк випадок — вибрав поблизу зручну позицію, ліг, поклав запасні магазини до автомата, гранати, пістолет. Він уже почав сумніватись у доцільності риску, на який пішов сам і наразив товаришів, коли неподалік пролунав крик пугача — придумали ж завидна совою кричати — і з-за дерев показались Ян та Петро Олійник. Лежнєв тихо свиснув, вони підбігли до нього, лягли поруч на мокру землю. Петро взяв магазин, перезарядив свій автомат і тільки тоді зняв з пояса флягу, кілька разів жадібно ковтнув.
— Значить, так, — попереджаючи запитання Лежнєва, сказав він. — Своїх «підопічних» ми заспокоїли, потім Андрієві допомогли…
— Де він?
— Убік од лозняка одводить. Правда, вони не квапляться наздоганяти його: хто живий лишився — з переляку стріляє навмання.
Лежнєв прислухався. Стрілянина вщухла. Не можна гаяти жодної хвилини — треба переправлятися на той берег. Якщо Терьохін не встигне, Петро залишиться і діждеться його.
Лежнєв і Ян взяли на плечі рюкзаки, підійшли до носилок, які зробили з плаща, прикріпивши його до двох жердин. Врятований чоловік застогнав, розплющив очі, хрипло сказав:
— Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.
— Хто ви? — спитав Лежнєв.
— Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.
— Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.
Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.
— Назад! — ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. — На тому березі німці.
Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.
— Я бачив, як вони переправлялися, — відсапуючись, мовив Терьохін. — Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти ліворуч.
Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.
— Зайняти кругову оборону! — наказав Лежнєв. — Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.
— Запеленгують, — невпевнено заперечив Манукайтіс.
— Нас уже запеленгували, — гмукнув Петро. — Так запеленгували, що далі нікуди!
Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник — за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло — Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.
— Товаришу командир, вислухайте, — сказав він. — Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…
— Так, зрозуміло, — заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. — Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.
Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, — гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.
— Лягай! — крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг — його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»
Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі — переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.
— Хай до середини дійдуть, — пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.
Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, — теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.
— Андрія вбито! — закричав Ян.
Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.
— Я втримаю їх, — сказав Ян, міняючи магазин автомата. — Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.
— Код, позивні де? — спитав Лежнєв.
Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.
— Ось, у крайньому разі…
— Дай мені, — зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. — Ян затримає їх, — відповів на німе запитання Петра. — А нам треба цих зустріти. Скоро стемніє, — у темряві якось викрутимося.
— Завдання не з легких, — усміхнувся Петро.
— Вони вже на середині… — мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.
Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій — надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик:
— Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Привид» не може втекти», після закриття браузера.