Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

Але назавтра, коли вони з'явилися всі втрьох, їжа лежала недоторканою — тільки мурах наповзло на неї без ліку… А цуценята вже просто заливалися плачем.

— Мамка пропала, — перший зрозумів Арим.

Хлопчиська розгубилися. Вони просто сиділи й дивилися на малят, які відчайдушно скиглили. Потім Інтар узяв Жучка на руки.

— Ходімо по молоко, чи що? Погодуємо їх поки як-небудь…

Молоко приніс прудкий Арим. А годувати цуциків довелося, вмочаючи в молоко клаптики сорочки і даючи їм посмоктати. Спочатку цуценята чхали, відвертали писочки, молоко потрапляло їм у носи й залишалося на чорній шерсті та на вусах. Але потім вони зрозуміли, що до чого, й досить успішно попоїли. А коли наситились, то солодко поснули.

Хлопчаки повкладали собачат на напиналі й тільки тут зрозуміли, що надворі вже вечір — он скільки часу пішло на те, щоб нагодувати трьох цуценят.

— І влетить же… — зітхнув Інтар, уявляючи, що думає зараз мамка.

— І мені, — кивнули одностайно Арим і Данген.

— Може, собака завтра повернеться? — припустив син торговця тютюном.

Однак коли наступного дня вони знову зібрались разом у «лігвищі», її там не виявили. На неприбраних кістках, як і раніше, господарювали мурахи, а цуценята знову плакали від голоду.

— Пропала… зовсім, — промовив Арим.

В Інтара стислося серце. Невже хтось усе-таки впізнав собаку, відловив і відправив на шкіродерню? А може, вона знову взялася за старе, і її спіймали на гарячому? Або просто який-небудь кінь копитом ударив, колесо переїхало, люди схопили, аби здерти волохате хутро? Бувало ж і таке…

Чи раптом вона з яким іншим собакою побилася?

Хлопчик розумів, що правди, швидше за все, не дізнається ніколи. Ясно було одне — вона, швидше за все, не повернеться.

— Цуциків ми отак покинути не можемо, — сказав він, починаючи годувати Жучка залишеним із учора молоком. — Їм не раз на добу їсти треба, а частіше.

— Ну… Їм уже майже двадцять днів. Можна взяти по домівках і догодовувати. Мій батько згоден, — запропонував Данген.

— Я дядька вмовлю, хоча б поки догодовуватиму, а там він сам до цуцика звикне, — сказав Арим, притискаючи до себе кошлате звірятко.

— А я… — Інтар глянув на Жучка, що ссав поділ його сорочки. Цуцик мружився від задоволення і дриґав задніми лапками, намагаючись висмоктати більше солодкого молока.

— Я візьму його з собою, — зважився хлопчик, розуміючи, що ніхто з друзів догляду за другим дитинчам не потягне, — й буду ховати в себе. Годуватиму. А підросте — розберемося.

Протягти ситого, сонного цуцика в прикомірок Інтару вдалося безперешкодно. Він влаштував малого там, на матрацику, зачинив двері й побіг до матері.

Того вечора все йшло добре. Коли закінчили роботу, Івина, в котрої цієї ночі не виявилося гостей, запропонувала Інтару:

— Ходімо в мою кімнату, поспиш на гарному ліжку…

Але на її подив, хлопчисько, який раніше не втрачав такої нагоди, зараз замотав головою:

— Ні, мамо… Дякую, тільки я в себе звик…

Івина гірко зітхнула. Он як росте її син.

— Ти впевнений? — перепитала ще.

Він закивав. Потім обійняв її, цьомкнув у щоку, що робив нечасто, і втік у свій прикомірок.

— Нема чого мамці про тебе знати, — шепотів він, запихаючи Жучкові до рота вимочену в молоці ганчірку, — ніхто про тебе знати не повинен…

Щеня цмокало, ссало — навіть хвостик тремтів від напруги. Інтар чухав йому черевце й зітхав. Орам ніколи не дозволить залишити собаку… Навіть якщо не знатиме, хто мамка цуценяти, однаково не дозволить. Адже Жучок у матір вдався й мастю, і статтю…

— Ну й влип я з тобою, — повідомив хлопчисько ситому цуценяті. Малий завовтузився, перевернувся на живіт, пустив струмок на Інтарові штани й задрімав.

Хлопчик похитав головою, уклав цуцика на матрацик, скинув штани й потупав у кухню запирати їх.

— Швидше б ти вже виростав, Жучку…

Інтарова таємниця протрималася рівно до завтрашнього післеполудневого часу.

Точніше, відкрилася вона трохи раніше, бо коли хлопчик повернувся від гончаря та ввійшов у трактир, перше, що він почув, був пронизливий вереск Жучка. А потім — лайка Орама й голос матері…

Інтар стрілою влетів у кухню й побачив, що Орам тримає цуценя за шкірку у витягнутій руці, а Івина, перелякана й винувата, стоїть поруч.

— А, ось ти де! — розвернувся трактирник до Інтара й струснув нещасним цуценям, від чого те знову запищало. — Ти притяг цю мерзоту?!

— Віддай! — хлопчик підбіг до Орама. — Віддай!

Той шваркнув цуценя з такою силою, що якби Інтар його не спіймав, песик напевно розтрощив собі голову об підлогу.

— Як ти посмів притягти до мене цю тварюку, щоб тут верещала?!

Так, зрозумів Інтар, ясно. Цуцик плакав, а Орам почув. Трактирник ніколи особливо тварин не любив, а після недавніх подій перейнявся ненавистю до будь-яких чорних собак.

— Синку, віднеси цуценя, — попросила Івина, — віднеси куди-небудь…

— Негайно! — зажадав трактирник. — Інакше втоплю його!

Інтар пригорнув до себе тремтяче тільце Жучка й подивився знизу вгору на матір і на трактирника. А потім помотав головою.

— Не можу. Він без мене помре.

— Та я вас обох звідси викину! — Орам замахнувся на Інтара коцюбою, та Івина перехопила його руку: