Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
***
За тими малозрозумілими доньчиними слізьми, коли Трійцю посадили, прийшло до Ярини розуміння, що її дитина виросла. Серце Чеславине, що донині цвіло хіба любов’ю вселенською: до рідних, близьких, односельців, світу, в якому росла і який небо на втомленій спині тримав, напризволяще не кидав, — пронизували паростки перших проявів кохання. Тьохнуло серце материне: її донька відтепер стане ще вразливішою. А що зробити, як повестися, аби її одне-однісіньке дитятко якнайменше плакало в житті? Як захистити кровиночку від болю? Як уберегти від розпачу?
Хай уже мати настраждалася…
Небо, якщо треба, Ярина прихилить доньці.
Та чи впору те зробить?
Якби ж то знати, коли саме материної помочі дитина чекає…
Бо зазвичай буває запізно…
— Доню, квітю люба, а ходи погуторимо трохи, — якось прикликала Ярина Чесю до свого ліжка.
Була зима. Ранки ліниво обарвлювалися денною білизною, і це дозволяло селянам зайву годину-другу ніжитися після сну у прогрітих ліжках біля завішаних тонкою тінявою вікон.
Чеслава пірнула до матері під ковдру.
— Чи ти знаєш, люба, що ти вже в мене доросла? — запитала дивне Королівська.
— Знаю, мамко.
— Птасю моя, дорослій дівчинці треба вельми берегтися, бо ж ти знаєш, які теперішні хлопці…
— Знаю, мамко.
— Якби ти знала, доню, як я боюся за тебе, як я переживаю, як хочу вберегти тебе, хоб ти ніколи не страждала й не плакала через них. — Ярина міцно обняла доньку, чиє тільце набирало помітних округлих форм, ставало більш жіночним.
— Не бійтеся, мамко, я берегтимуся, — відказала Чеся.
— Збережи себе лише для одного-єдиного, найкращого хлопця…
— Для того, якого полюблю?
— Для того, якого полюбиш, але найперше — для того, який тебе полюбить. По-справжньому. І за якого вийдеш заміж…
— Добре, — зголосилася Чеся.
Запала мовчанка.
— Мамко…
— Шо?
— А любити можна тільки раз на все життя?
— Не знаю, доню. В мене було раз на все життя.
— Бо вам такий татко зустрівся?
— Еге, — тільки й мовила Ярина.
— А йому — така добра мамка? — уточнила Чеся, усміхаючись.
— Еге. — Ярина і собі обдалася усміхом.
— Я би теж хотіла полюбити раз і на все життя.
— Життя насправді таке коротке, доню, — відказала Ярина. — Якби ж то не помилитися, якби ж то зустріти того єдиного, з яким би оту єдину любов можна було розділити та пронести до кінця…
— Я буду добре приглядатися, мамко.
— Ой приглядайся, доню… І дослухайся… Я не кажу, що вони всі хочуть тільки обманути. Але багато хто заставляє плакати і дівчат, і їхніх матерів. Я так за тебе боюся! Але разом з тим вірю у твою розсудливість. Ти ж у мене розумниця?
— Я вас не підведу, мамко.
— Ти — найдорожче, що в мене є…
— А ви — в мене…
А відтак:
— Мамко…
— Шо?
— А коли я зрозумію, що хлопець по-справжньому мене любить?
— Коли він подякує тобі за те, що ти… що ти просто є… така… така, як є… За те, що просто живеш, за те, що просто дихаєш…
А за кілька літ…
То був понеділок. Чеслава лишень дві години поспала після перших посиденьок із Андрієм, схопилася вдосвіта, бо мала їхати вранішнім автобусом в училище, де останній рік довчалася на повара. Ярина провела доньку, як завше, до зупинки. Дорогою довідалася про зобидженого Маріанною Мальованою кавалера, про випиті в барі стограмівки самогонки, після яких Чеся мовби побитою почувалася. Але не сварила Ярина дитину. Не може ж її Чеслава завжди й у всьому поводитися якнайпристойніше! Хоча Ярині так цього хотілося…
Автобус поїхав.
Ярина вернулася додому.
Бозна-чого зирнула на лавку, де Чеся з новим кавалером сиділа-вечіркувала, і враз за серце схопилася. Так їй недобре стало, коли кров на лавчині побачила, що аж дихання перейняло. Кинулася навздогін автобусові, та куди там… і слід пропав.
Що робити?
Як бути?
Невже ж то її Чеся, квітка люба й пташка найдорожча, першого ж вечора парубію малознаному віддалася?!
Йой, не переживе того Ярина!
У кого ж ту правду розпитати?!
Як перебути дні, доки Чеся додому не верне?!
«Чи ж то правда?! Чи ж то вже сталося?! Чи ж то для такого безчесного пересипу я тебе берегла, дитино?!» — повторювала Ярина, метаючись то двором, то хатою.
А врешті поспішила в село, забігла на пошту, попросила листоношу знайти номер телефону училища, аби важливе прохання Чеславі передати.
Слухавку взяли у приймальні директора.
— Алло.
— Будь ласка, прошу вас, молю, передайте Чеславі Будник, студентці третього курсу, хоб відпросилася на цей день і вже додому їхала, бо вельми занедужала її матір, — викарбувала Ярина, навіть не привітавшись із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.