Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

— Хіба ж ти не знаєш? — криво посміхнувся захмелілий чоловік.

— Знаю, — і собі усміхнулася Чеся. — Жовте!

— Або золоте, — уточнив художник.

— А срібне — коли сніг іде?

— А срібне — коли сніг іде, правильно, — відказав чоловік.

— Я навіть червоне світло в очах ангелів бачила, — трохи перегодя мовила Чеся.

— Коли вони на вогонь дивилися?

— Ні. Коли татка на той світ проводжали. Мамка тоді його ангелом була. І її очі, як і татові, червоним світилися.

Мішка промовчав. Але за хвильку-другу додав:

— То любов була, Чесько. То не кров, не журися.

— Добре.

— То що, прийдеш, хоб я тебе намалював? — запитав укотре.

— Прийду, тільки в мамки відпрошуся.

— Добре, то я ждатиму, — пошкандибав дорогою.

Чеся дивилася вслід клишоногому моложавому чоловікові і передусім відчувала жаль. А чого? Тож живе собі людина, ну в хаті «шевченківській», як казали односельці, ну сирота… Баба Секлетка якось все про Трійцю-художника Чеславі розповіла. Як його старенька мати мріяла, аби син «в люди вибився», до Києва поїхав, де б його талант помітили й оцінили по заслузі, й вивчився б її Мішка на митця і став би знаменитим. Бо направду дивовижними здібностями вирізнявся. То й що, що тільки трьома пальцями малював? Однак як малював! Усі люди старій матері заздростили…

Але не судилося Мішці в Києві вчитися. Не вступив він до художнього вишу. Вернувся додому.

— Жили вони вельми бідно, — повідувала баба Секлетка. — Батька в Мішки не було, мати все нездужала. Але хлопчисько малювати не переставав! Навіть ота рука незугарна йому не заважала. Малюнки його файними були: кольоровими, яскравими, навіть гарячими. Од них тепло йшло. Справжнє. Не раз отак-во стану коло картини, тої, що він не так давно за добрий обід мені подарував, то геть чую, як теплом звідтам оддає, — розширювала невиразні, але зчудовані очі Василівна. — А вже потім, як наловчився, то малював і малював, навіть міг дві картини за день сотворити! І почав їх продавати. Щоб було за що прожити…

Невдовзі в усіх довколишніх селах зачалася мода: дівчина, яка виходила заміж, у придане неодмінно брала ще й картини Трійці-художника. А в Полотнищі не було такої хати, де б не красувалися його полотна. Мішка ж додумався до того, що навіть на стінах малював орнаменти, пейзажі, ікони…

— Ото зайдеш у хату, а на стіні — гігантські маки цвітуть, — вела далі баба Секлетка. — Або сидять Матінка Божа з Ісусом… Хоріство, нема що казати! Око радується і душа. Бо ті образи, як живі. А кольори аж променіють вогнем! То далі навіть таке було, що Мішка почав храми розписувати… Ой, то талановитий чоловічисько! Тільки бездольний, — зітхала старенька. — Не послав йому Господь жінки, обділив сім’єю, а коли чоловік у селі нежонатий, то, знай, пропащий… Ще коли мати жила, то ліпше вони там у тій хатині малися. А як умерла Харитина, то й Мішка подався. Пиячити взявся, і то часто й багато, а малював уже мало…

З роками давка самотність лише додавалася, поїдала Трійцю-художника, як шкодливий жук картоплиння. Аби не зотліти вщент у безмовній непотрібності, щодень ішов до людей, виконував таку-сяку роботу, а замість грошей обіди отримував. З випивкою. Ото пив і їв. Щоправда, пив багато, а їв мало. Так і жив.

«Обділений долею», — говорили про Мішку кучерявого поліщуки.

«Зобиджений Усевишнім», — і так вважали.

«Сам себе загубив», — були й такі думки.

«То за материні молодечі гріхи розплачується», — навіть таке плели.

Але найбільше повторювали: «Народжений убогим — нещасним і вмирає».

Чеслава Королівська до Трійці-художника так і не пішла. Боялася відчинити двері запущеної, страхітливої, повитої зусібіч будяком і кропивою хатини, що на пустку скидалася. А за кілька днів почула, що Мішку в тюрму міліція забрала, бо в тій його хатині знайшли мертвого чоловіка з сусіднього села. Мав він велику рану на скроні од фатального удару. Значить, винен художник, бо, видно, бійку зачав, то й що, що горілкою вона була спровокована. Людини не стало, отже, мусить хтось за це відповісти…

Тоді Чеся й розкисла враз. Плакала, як ото за батьком колись.

— Чого ти, дитино? — чудувалася Ярина.

— Шкода його, — відповідала Чеся.

— Та шкода, — погоджувалася ненька. — Але ж він чужий тобі!

Чеся мовчала та ще більше починала плакати. Бо Мішка їй не чужим видавався. Не знала, що саме почувала до цього бідаки, але те, що небайдужою до нього була, розуміла напевне.

Затим довго бігала до баби Секлетки, в картину, творену талановитим Мішкою-художником трьома пальцями, вдивлялася, сутність автора збагнути силкувалася. І врешті піймала себе на думці, що він такі вогнисті й життєрадісні картини малював, бо саме таким бачив життя. Шкода, що доля по-іншому розпорядилася: чорно-білими днинами Мішку задарювала. Він ті днини приймав, отак чорно-біло їх проживав, але світу любити не переставав і бачив його здебільшого кольоровим. Як доказ тому — його веселкові й барвисті картини, що роками зі стін радістю поліщуків обдавали. Мов живі були. Дивні, як і він сам…

Трійця-художник і тепер із тих картин усміхався до односельців. Бо любив людей. Як і життя. Жаль, що любов ця була невзаємною…

Жити можна по-одному, а відчувати й бачити життя — цілком по-іншому.

За якийсь час дійшла до Полотнища чутка, що Мішка-художник у тюрмі помер. Але тоді Чеслава