Читати книгу - "Репетитор"

— …Отже, як бачимо, у поведінці мого клієнта немає нічого крамольного. З таким самим успіхом ви могли б звинувачувати вашого головного свідка.

— Сподіваюсь, ми не збираємось покидати місто? — уточнює слідчий. — Ми ще багато цікавого втаїли від слідства.

Андрій ледве поборює блювотний рефлекс. Нудить його стійко і безперервно впродовж усіх допитів, хоча він не пам'ятає, коли востаннє щось їв.

„Усі хвороби від нервів, тільки СНІД від задоволення“, — заспокоює він себе, вичікуючи, коли відчинять останні двері, що перешкоджають доступу до волі. Тоді він зможе зосередитись і… і подумати. На яку тему — це вже інше питання.

Повільно, нестерпно повільно ці двері відчиняються… і адвокат одразу націлюється брелком на білий „Опель“, забувши, що фея, за ідеєю казки, має все достеменно пояснити бідолашній небозі, перш ніж зникнути. Машина радісно кумкає йому назустріч.

— Вас прислав Славко? — цікавиться Андрій.

— Хто такий? — кидає адвокат через плече, шпурляючи свого кейса на заднє сидіння. З усього видно, навіть гадки не мав запросити бідного родича до карети.

Виявляється, від надлишку свіжого повітря й волі теж може поморочитись у голові.

— Ярослав Семенович Білий, — уточнює Андрій і, щоб не впасти, привалюється до ринви. — Або його двоюрідний брат…

— Знаю, — бовкає адвокат, хряскає дверцятами і акуратно вирулює на проїжджу частину.

Андрій ледве стримується, щоб не попрохати підвезти його. Від газової завіси, що оповиває його наостанок, робиться геть паскудно.

Вузенька вуличка, заставлена автомобілями МВС, стрімко звертає униз, а вищерблені кам’яні плити тротуару зовсім не допомагають пересуватися.

„Я не згоден з вашою казкою“, — зціплює він зуби, силоміць відбиваючись від спомину про позавчорашню… чи, може, вчорашню ніч.

У казці ніхто не залишає немічних героїв самотою посеред недоброго світу, населеного різними придурками.

Спазм виявляється настільки сильним, що, якби напередодні він щось з’їв, це „щось“ уже було б на тротуарі. Кілька перехожих квапляться перейти на другий бік вулиці.

Спомин не збирається переходити на другий бік вулиці. Стоїть поруч, притримуючи за лікоть і пильно вдивляючись впалими очима.

А перед очима стирчать ножі.

„День другий“. Заголовок вийшов поквапливий, обнадійливий і… що не каліграфічний, то факт.

Як казали його перша вчителька: „І що ти, Андрусику, будеш робив, коли тебе візьмуть до армії? Мама ж твоїх листів не прочитає, дитиночко“.

Андрусик виріс, але до армії не потрапив. Не набрав мінімуму необхідної ваги. І певно, вже не встигне набрати.

Ну до чого ж паскудний характер! Щоб відмазатись від армії, люди тисячі вивалюють, а йому так легко зійшла ця біда з рук, — мав би ридати від щастя.

„А ти, дитиночко, у чорний гумор вдарився“.

„Більше не буду“, — пообіцяв він своїй першій вчительці, сховав блокнот, допив шпарку каву і пірнув у сіру мжичку.

Організм іще не відійшов від учорашнього холоду. А здавалося — змалку привчений до низьких температур!

Паскудна осінь. Ні грама світла у світі.

…Щосуботи пані Марія стабільно ходила на закупи. І раніше її стабільно підвозив Антон Федорович Троцишин.

Головний свідок обвинувачення.

Андрусик виріс, але так і не зрозумів, за що його так не люблять люди.

— …Пані Маріє!

Простримівши дві години і двадцять хвилин під аркою, що нависала над входом до базару і зовсім не прикривала від всюдисущої вологи, Андрій лише з другої спроби спромігся на більш-менш гучний вигук.

Пані Марія йшла пішки, і заклопотаність осідала неприємними краплями їй на лице, на плащ, навіть на черевики.

Йшла людина, яка не любила його палко, всіма потайними фібрами своєї душі.

— Ви?

Подив дещо видозмінив звичний вираз не-розумію-чого-вам-треба у її очах. Дякувати Богові, хоч зупинилася, бо він боявся, що доведеться бігти за нею підтюпцем, спілкуючись з її потилицею.

— Доброго дня… пані Маріє. Я вас не затримаю?

Нотки майбутньої застуди у голосі явно дали про себе знати.

„Почекай трішки. Днів з п’ять. Будь ласка“.

— Добрий!.. Де ваш светр? А парасоля? О Господи! Ви геть посиніли! — зненацька накинулася вона на нього.

„Порушення відтоку“, — хотів був вразити її своїми знаннями, але не встиг. Дзвінкий пчих зіпсував йому всю малину.

— Пробачте!

— Ну, ось, а я що казала?!.

— …Чого стали на проході, обходь вас?..

Вони відійшли убік.

— Я хотів би дізнатись… якщо ви знаєте, звичайно…

— Я знаю, що ще трохи — і ви застудитесь.

„Ну, припустимо, двічі на день застудитися неможливо“.

— Тут неподалік моя знайома живе, вона давно запрошувала на чай з малиною. Думаю, для вас підшукалося б зайве містечко за столом. Там і поговоримо.

Якби арка, що знаменувала базарний вхід, впала і тріснула його по маківці, він би не був такий вражений.

Ні, погляд начебто далекий від поблажливости. Може, вона його з ким сплутала?

— Добре. Я хотів сказати — ні. Тобто… Ви можете мені дати домашню адресу Антона Федоровича?

Ось.

— Антона? Навіщо?

Починається.

— Мені потрібно з ним переговорити.

— Про що?

Невже вона не в курсі?

— Про міфи Давньої Греції. Люблю подвиги. Чужі.

Поки вона стояла і дещо оторопіло дивилася на нього, мжичка нахабніла і вже