Читати книгу - "Повзе змія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Нічого, головне — почати, фішку для себе знайти. Вони там теж хай не перестраховуються, ми ж не приватна лавочка, все під контролем. Хай вони нас бояться, а не своє начальство.
— От вони нас і бояться, я так відчуваю.
— Добре, працюйте там, не розслабляйтеся особливо. Буду дзвонити, тримайся.
— Цьом, — сказала Олена трубці, з якої чулися короткі гудки, вимкнула мобільник, сумно подивилася на трубку, коротко замахнулася з виразним наміром розгатити її об стіну, але потім стрималась і акуратно поклала на тумбочку.
Зсередини її вже не перший день гризло відчуття, що вона займається не своєю справою. Розмова зі справжніми ментами зайвий раз переконала в цьому, а Роман щойно, сам того не розуміючи, остаточно підтвердив ці побоювання. Звичайно, вона… нехай так… любить Романа Малиновського, він справді бажає їй… можливо… добра та професійного зростання. Справді, вчорашня симпатична… як не крути… лялечка з «Кухонного базару» виглядатиме незвично в новому, кардинально протилежному амплуа. Може, колись Олена й буде готова до цього, але не зараз, тільки не тепер…
«З такими думками, подруго, нормально роботу не зробиш», — сказавши це собі подумки, вона піднялася, стала навпроти дзеркала й промовила фразу вже вголос, звертаючись до власного відображення. Адже піддавшись таким настроям, вона нічим не буде кращою за режисера Ігоря Корнієнка, поведінка якого поки що цілком підпорядкована бажанню спокійно, подалі від роботи й дому, де творчий працівник вимушено дотримувався «сухого» закону, випити й подумати про власну геніальність та наявність ідеального мистецького смаку.
Наче на підтвердження відомої приказки, щойно Олена подумала про Корнієнка, як буквально за кілька хвилин у двері її номера постукали, і почувся підозріло бадьорий голос:
— Тук-тук, сово, відчиняй — ведмідь прийшов!
Відчиняти не хотілося, але не відчинити — поставити себе в двозначне становище. Чоловіки, певне, вже випили, тому стукати до неї будуть довго й наполегливо. Тому Олена мужньо повернула ключа і впустила водія та режисера. Глянувши на годинник, дуже здивувалася — він показував лише половину сьомої вечора. Для серпня цей час вважався дитячим, але, побачивши підпилого водія, вона згадала його бажання випити строго до восьмої години, бо якщо він хильне після восьмої вечора, на ранок йому буде важко крутити «бублика». Тому він кревно зацікавлений, щоб група чимшвидше закінчила роботу. Подібного режиму дотримувалися всі водії телекомпанії. Олена підозрювала, що на інших каналах те саме, взагалі — не лише на телебаченні.
— Тут, я бачу, не лише ведмежа, а й поросятко.
— Ти, подруго, нам не рада? — очі Корнієнка виклично блищали, не віщуючи нічого приємного, а водій, котрий півдня мовчав, бо спільних тем для розмови з Оленою в них не було, тепер тримався гоголем, навіть випнув груди, обтягнуті дешевою, багато разів праною футболкою.
— Я всім рада. Сідайте, де бачите.
— Сядемо тільки за вироком суду! — продекламував водій.
— Гаразд, тоді присідайте.
— Скільки разів? — не вгавав той.
— Ти, Петю, нічого не розумієш, — режисер примостився на краєчку її ліжка. — У нас закон такий: ми — одна команда.
— Кам-ман-да мол-ладасті наш-шей, — спробував проспівати не зовсім тверезим голосом водій Петя, але замість того повторив: — Кам-манда, кам-манда, — при цьому наголос робив на останньому складі.
— У вас — це в кого? — Олена намагалася триматися якомога толерантніше.
— В усіх. Отут, — режисер жестом обвів кімнату.
— У цьому номері?
— У відрядженні взагалі. Ми — команда, тримаємося разом, нам, може, завтра на одну амбразуру кидатися, а вечеряємо кожен окремо.
— Чому? Ви ж ось повечеряли на пару.
— Ми ще можемо, — вклинився Петя. — Ігорьок, чого ми сюди прийшли? Познайомитися?
— Петю, ми знайомі. Розумієш, Оленко, є такий закон, традиція, порядок. Не нами придумано, але колективом, — випив він за цілий день значно більше за водія, однак, на диво, тримався краще. Судячи з усього, Петя взяв занадто низький старт, виправдовуючи себе обмеженістю в часі. — Перше спільне відрядження. На програмі нам разом працювати. Я ось із Петром познайомився ближче, до того він лише з новинами їздив, тепер Малиновський його для нас вибив, буде постійним водієм групи. Я на «Криміналі тижня» два роки відпахав чесно, тепер будемо «Портрети» робити. Оператор у нас класний, ти його знаєш, пару разів на вашій «Кухні» працював. Знаєш же Вітю Дерезу? — Олена обмежилася кивком. — От, а знаєш, чому твій Роман Романович нас усіх зібрав у одній команді? Я вже Петі казав це, у нас вийшла серйозна і ґрунтовна розмова. Малиновський нас усіх зібрав докупи, бо ми — класні професіонали. Він, Рома, мужик недурний. Професіоналами не розкидається. Він знає — у Корнієнка є свій смак, свій почерк, свій стиль, своя манера, навіть школа своя… Ну, про це не всі знають, то не для обговорення в широкому колі, але він таки це знає…
Видно, режисер автоматично продовжував тему, яку вони почали з водієм без її участі. Залучити її до дискусії чи просто втягнути в розмову Корнієнко не прагнув, просто потребував аудиторії, аби не розмовляти на подібні важливі теми сам-на-сам. Мимохіть вставлене «твій» стосовно Малиновського її не зачепило. Без сумніву, їй сьогодні вже встигли перемити кістки. Своїх стосунків Роман і Олена не афішували, але особливо й не приховували. Розумним людям без зайвих коментарів усе зрозуміло.
— Він про все знає, — промовила Олена, аби зовсім не мовчати.
— О! — Корнієнко багатозначно підніс пальця. — Щоправда, платять нам зовсім не ті гроші, яких ми вартуємо. Але вибачає їх усіх те, що в нашій довбаній державі нікому не платять стільки, скільки він вартий. Скажімо, вартість послуг повій у барі цього чудесного, блін, готелю не відповідають якості послуг.
— Ви вже встигли перевірити?
— Ні, Олено, не встигли. Ти про нас, Олено, лихої думки. Я ж бачив морди тих повій і пам’ятаю ще ті часи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повзе змія», після закриття браузера.