Читати книгу - "Коханий волоцюга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мене фінанси не цікавлять — ви ж знаєте, — сказав Дмитро.
— Будете працювати за так?
— Буду.
— Тоді я поцікавлюся, чи можна щось вдіяти.
***
Ну от, речі зібрано, вікна забито дошками. Продукти з комірчини і городину з погреба забере Вадим — якось приїде машиною і перевезе все до міста. Не варто було й морочитися з тією бульбою та цибулею, краще б посиділи з Ліндою на сонечку та поговорили. Але хто ж знав, що зимувати тут уже не доведеться, — надіявся на краще.
Присіли перед дорогою. Лінда раптом підхопилася, радісно крутнулася посеред кімнати:
— Пам’ятаєш, Дмитрику, як ми з тобою танцювали танго в ресторані?
Він кивнув:
— Пам’ятаю.
— Ти мене тоді дуже здивував. І дуже вразив. Дуже-дуже! Щоб так станцювати танго з першого ж разу…
— Ти ж сама сказала: «Прислухайся до мене». Я й прислухався.
— І почув… Знаєш, я тоді загадала: якщо танець вийде, якщо співпадуть ритми наших тіл…
Лінда підвелася, підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі.
— Програвач запакований, — сказав Дмитро. — Може, розпакувати?
— Навіщо? Ми й так знаємо музику, — зупинила вона його. — Прислухайся до мене.
— Добре, Ліндо.
На якусь мить йому здалося, що зараз станеться чудо, що це танго в опустілому будиночку посеред осіннього саду поверне Ліндину пам’ять. І не треба буде їхати до притулку. Але Лінда раптом зупинилася, здивовано подивилася на валізу біля дверей.
— Ти повернувся з відрядження, а я обід не приготувала. Зараз, любий, зараз, зачекай хвилинку.
Вона розгублено озиралася, не знала, які двері ведуть на кухню.
Дмитро взяв її за руку.
— Не треба, люба. Нам пора їхати.
***
Червоний «бедрик» завернув праворуч. Вузька шосейка відбігала від міжнародної траси, тяглася до лісу і губилася у його зелених нетрях. Дмитро знав: кілометрів п’ять вона буде в’юнитися між соснами, потім обмине дубову посадку, тоді шосейка перейде у звичайну піщану дорогу, яка через густий підлісок з болотяними калабанями вибіжить до озера. За озером — кілька сільських вуличок, а вже за ними, трохи осторонь, відділений від села крутим колінцем мілководної річки і захований у лісі від цікавого людського ока — інтернат. Той самий…
Ліс, власне, починався вже за сотню метрів від магістралі. Розкішні зелені сосни шуміли високими кронами над мініатюрним «жучком», ніби вітали неофіта в своєму царстві. Лінда, що було задрімала, прокинулася від того шуму, припала до скла.
— Ми їдемо до Залісся?! А де Вадик? Де наш Вадик? Його немає в машині! Дмитрику, зупинися! Треба повернутися і забрати у мами Вадика! Бідний наш хлопчик! Бідний хлопчик! Як ми могли його залишити?
Дмитро зупинився. Вийшов. А коли знову сів, Лінда спокійно розглядала сумочку.
Залісся… Ні, це не Залісся. Там вони були… Скільки це вже відтоді минуло?..
Дмитро добре запам’ятав — була п’ятниця, остання у вересні. Він ще по обіді відчитав пари, але затримався в інституті — проводив консультацію для першокурсників. Спустився у фойє, зупинився біля дошки оголошень. І раптом через вікно побачив по той бік вулиці Зенька. Очам своїм не повірив — з якого неба він цього разу звалився і чого стовбичить перед інститутом? Зенькова нетутешність тепер була іншою — штани-дудочки і широкий светр замінив класичний темно-сірий костюм, який доповнювала синя атласна хустинка на шиї, поверх костюма — світлий імпозантний плащ, кучеряве волосся не коротко, але акуратно підстрижене, в руках — шкіряний дипломат, обличчя наполовину закрите чорними дзеркальними окулярами. Він стояв і просвердлював відблисками від тих окулярів вхідні двері інституту.
«Цікаво, кого він виглядає?» — подумав Дмитро, відчиняючи двері. Йому не хотілося зустрічатися з колишнім однокласником. Після всього, що між ними сталося, після тієї запеклої війни за портрет Лінди, їхні стосунки обірвались. Отож хай собі Зенько стоїть, а він хутенько на зупинку і додому. Але Зенько раптом відірвав підошви від асфальту, крутнувся на них і хутко попрямував тротуаром до пішохідного переходу. Перейшов дорогу, завернув у бік інституту і пішов назустріч Дмитрові. Дмитро хотів звернути у бокову вуличку. Але несподівано почув прямо перед собою:
— О, скільки літ, скільки зим! Привіт! Які люди і без охорони! І навіть без авто? Яке неподобство! Що ж, так мало платять професорові, що на авто не вистачає?
— От стану професором і куплю, — віджартувався Дмитро. — А поки що тільки кандидатську дописую. Дай Боже ще і дописати, і захистити.
— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець впертий,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коханий волоцюга», після закриття браузера.