Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

— Добре, — погодилася вона, — обіцяю. Я вже два дні як підводжуся і ходжу.

Андрій погладив її по голові, поправивши волосся, а вона несподівано притислася щокою до його руки, яка від цього так і завмерла на місці, наче боячись усе зіпсувати.

— Якби я не зустріла вас, — тихо промовила Ліна, — мене могло б уже не бути в живих.

— Ви схожі на мою колишню дружину, — не знати для чого сказав Андрій, — не зовні, звичайно, а так… Навіть не знаю, як правильно це висловити… Принаймні так мені здалося при першій зустрічі. Того я й причепився до вас у поїзді. Я не зміг пройти мимо, сподіваюся, це вас не ображає… А можливо, я помиляюсь. Скоріш за все, ви зовсім не така.

— А що з нею сталося?

— Та нічого, — відповів Андрій, — гадаю, жива-здорова. Просто ми давно вже не разом.

— Але ви ще… любите її? — наче наважившись, не дивлячись на нього, після паузи запитала Ліна.

— Я люблю лише створений уявою образ. Точніше, любив — до того дня, коли сів у Луцьку на ваш поїзд… Але годі. Вам уже пора спати.

Він підвівся, збираючись вийти.

— Ні, я не хочу спати. Побудьте ще трохи зі мною, — попросила вона.

Та його не потрібно було просити. Він і сам хотів цього: залюбки просидів би тут цілу ніч.

— Гаразд, — сказав Андрій, — піду зварю кави. Після всього мій організм гостро потребує якогось допінгу.

— А мені можна?

— Тільки якщо зі своїм лікарем.

Він посміхнувся їй і вийшов з палати. Сестра, що сиділа за своїм столиком, провела лікаря підозрілим поглядом, наче він не йшов, а летів на крилах. Може, так воно й було.

Андрій увімкнув електрочайник і сів за свій стіл. Попри фізичну втому, настрій був піднесений. Хотілося вже зараз робити щось для того, щоб Ліна швидше видужала! Так він повернувся думками до історії її хвороби. Як виглядають останні аналізи, як гоїться рана, що з легенями?

Результати його цілком задовольнили. Аналізи покращилися, рана гоїлася, шеф навіть устиг зняти їй сьогодні половину швів. Андрій перегорнув сторінки назад, закриваючи історію хвороби, коли йому на очі несподівано потрапив ще один запис на сторінці консультацій. Вгорі було охайно виведено: «Консультація невропатолога». Це його зацікавило, і він почав читати. Проставлені біля запису дата і година свідчили, що огляд проведено першого ж дня по операції, буквально невдовзі після того, як він востаннє говорив з Ліною.

«Загальний стан хворої важкий. В анамнезі 16 годин тому анафілактичний шок, клінічна смерть. Хвора малоконтактна. Стан свідомості близький до сопору. На запитання відповідає незв’язно, з затримками. Плутається у просторі та часі. Наявна часткова амнезія. Останнє, що пам’ятає хвора, — момент отримання травми в поїзді, з приводу якої вона госпіталізована. З її слів — травмувала ногу ножицями (одразу виправилася — покусав собака). Пам’ять на більш давні події збережена. Хвора…»

Стоп. Андрій припинив читати. Щось тут йому не подобалося. Щось було дивне. Якісь ножиці… Пригадалося, в якому стані він тоді залишив Ліну. У голові в неї все плуталося, слова вимовляла насилу. У такому стані неважко бовкнути хтозна-що. І все-таки… Але ж він сам бачив, що її вкусив Дік!

Андрій напружив пам’ять. Вагон, багато пасажирів. Він розмовляє з Ліною. Гасне світло, і Ліна зойкує. Ні, спершу загарчав і забрав голову з його коліна Дік, а тоді вже вона скрикнула. Хіба не так? Що він ще бачив? Рани? Надто рівні краї. Він ще здивувався, які в Діка гострі зуби. До чого тут ножиці? І для чого тепер у цьому копирсатися? Але раптом у його голові ясно спливла одна деталь. Одна маленька деталь. Андрій пригадав, як шукав листа в її сумці й натрапив на манікюрні ножички. З такими гострими кінчиками! Він знову відтворив у пам’яті події у вагоні, тільки цього разу зовсім інакше, бо тепер усе згадалося набагато чіткіше.

Заблимало світло, погасло. Потім знову увімкнулося. Хтось зауважив, що доведеться знову їхати в темряві. Тоді вона дістала із сумки манікюрний набір, подивилася в люстерко. Якраз цей рух її, невимушений та граціозний, буквально заворожив його. А після цього, вже тут, у лікарні, Андрій знайшов манікюрні ножички в її сумці — не в наборі, а окремо — серед інших речей.

Невже вона могла таке зробити? Якщо розкрити ножиці, то двома гострими кінцями можна нанести пошкодження, схожі на ті, що він зашивав! Андрій вискочив з ординаторської і, вишпортавши зі схованки в маніпуляційній ключа від комори, де зберігався верхній одяг хворих, відчинив її. Лінина сумка стояла там. З нею він і повернувся в ординаторську.

Чайник давно закипів, але йому тепер було не до кави. Серце завмерло, коли з характерним звуком розійшлася блискавка на сумці. Андрій пам’ятав усі речі, які перекинув тоді, шукаючи листа. Ось вони — він узяв до рук блискучі маленькі ножички. А це що таке? Ножички, як і весь набір, були далеко не нові. Ними регулярно користувалися. Блискуче нікелеве покриття подекуди, особливо біля ріжучих поверхонь, відшарувалося і потріскалось. І на одній із тріщинок він побачив малесеньку, мікроскопічну… Це була навіть не ниточка, тонюсіньке чорне синтетичне волоконце. Таке, з яких були зроблені лосини. При ударі ножицями воно зачепилося за цю нерівність. Андрій потягнув за нього. Йому здалося, що почувся навіть