Читати книгу - "Еринії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Попельський також мовчав. Зараз він повинен сказати щось, за чим його співрозмовник його упізнає. Витягнув з кишені пачку з-під цигарок.
― Глиста, ― прочитав повільно.
― За півгудини, ― почулося із трубки. ― Маїш бути в «Калуській пивній». Знаїш, де то є?
― На Личаківській.
― Сиди там і чикай терпеливо. Без шапокляка на гулуві.
У трубці залунали короткі гудки. Попельський підвівся й глянув на годинника. Протягом півгодини він швидкою ходою повинен устигнути дістатися туди пішки. Застебнув комірець сорочки, поправив бурштинову шпильку в краватці, а тоді м’якою ганчірочкою витер пил із черевиків. Ляснув себе по череву, занепокоєно збагнувши, що воно трохи збільшилося, одягнув капелюха, закинув на плече піджак і вийшов з кімнати. На сходах почув дзвінок свого телефону. Тихенько вилаявся, ляснув долонею по перилах і збіг униз. Доньчині істерики йому набридли.
XVII«Калуська пивна», незважаючи на місце розташування, уважалася порядним рестораном, де подавали смачні домашні обіди. Опівдні сюди вчащала переважно реміснича молодь та дрібні чиновники з поблизької воєводської управи, яку продовжували звати «намісництвом», і навіть студенти медичного факультету. Інтер’єр тут був скромний, хоча певного шику додавали вигнуті стільці, що нагадували про «Віденську кав’ярню» або «Cafe de la Раіх». Вечорами сюди приходили брати Кубіш, дует акордеоністів, який приваблював своєю музикою вправних і не дуже танцюристів.
Попельський належав до другої категорії та, як лише міг, уникав ресторанів, де треба було танцювати. Він чудово усвідомлював, що йому ведмідь наступив на вухо і, як казала Леокадія, навіть дуб Ґроттґера в Єзуїтському саду мав краще відчуття ритму. Його дратували музика й танцюристи, що кружляли вальса, і розлючували зневажливі погляди нечисленних і випадкових партнерок у танці. «Калуська пивна» пропонувала таким безнадійним танцюристам, як комісар, зовсім інші принади. До них належало чудове львівське пиво й прості, але смачні закуски.
Попельський сидів, як цього й вимагав Мордатий, без капелюха, біля столика в кутку, а перед ним стояла сотка чистої, кухоль пива, смажений сир із зернятами кмину й кружальцями підсмаженої цибулі та рожева, пахуча сарделька, по якій стікала гірчиця. Ці смаколики були винагородою за надокучливу музику та ідіотське цокотіння підборів по дошках підлоги, посипаних тирсою.
Він випив півчарки, настромив сардельку на виделку й з легеньким хрускотом розгриз її шкірку. До шлунка попливла приємна пекуча рідина, а відразу за нею ― запашний сардельковий сік. Комісар аж почервонів від задоволення. Відкусив шматок сиру, і освіжаючий аромат кмину наповнив йому рота. Тоді до нього підійшов низький офіціант із жорсткими вусами, підфарбованими чорною барвою.
― Шановний пане кумісаре, ― кельнер схилився над Попельським. ― Дехто попросив мене переказати, аби-сьте за п’єть хвилин спустилися до пивниці за баром. Я вас дуже перепрошую, али хтось ми то сказав і говорив, жи пан кумісар дуже ласкавий…
Попельський дав йому десять грошів і показав, що той може йти. Протягом п’яти хвилин випив горілку, з’їв сир і сардельку, вихилив півкухля пива, витер губи й подався до бару.
― Де двері до пивниці? ― запитав у бармена, відчуваючи, що горілка добряче його розігріла.
― А тутечки, тутечки. ― Показав той на масивну, замкнену на засув, ляду в підлозі.
Комісар підняв ляду й глянув униз. У темряві нічого не міг розгледіти. Бармен стояв і вичікувально дивився на нього. Відкрита ляда заважала йому працювати.
― Зачини за мною! ― кинув Попельський і спустився стрімкими східцями. За ним пролунав скрегіт засува.
― Ви сі не бійте, ― почулося з темряви. ― Як скінчимо, то тра постукати й відкриють. Я вийду другов діров. А теперка будемо ту по темному балакати.
У пивничній прохолоді панувала м’яка, оксамитна темрява. Пахло квашеною капустою й пивом. Попельський пошукав руками довкола себе. Намацав бочку. Сперся ліктем на її окутий край.
― Півроку тому хтось на Клепарові засмитрав[58] пиякові документи на ім’я Марцелій Вільк, ― почав комісар. ― Повторюю ще раз. Марцелій Вільк. Мені треба знайти цього злодія. Не для того, щоб його посадити. Ні. Нічого йому не зроблю, він мені не потрібний…
― Та вас цікавить той, шо купив, га? ― Голос долинув зблизька.
― Так. Той, що купив, убив дитину. Це злочинець…
― Та він ми тещу можи закатрупити. ― Співрозмовник Попельського знущально зареготав. ― Мині важливо, жи пан пуліцай прийшов від Едзіка. Лишіть барменові телефон. Найдалі позавтра буде пан пуліцай знати.
У темряві розляглися кроки, що віддалялися.
― Пане Мордатий! ― гукнув Попельський. ― А так, із цікавості, що це таке «глиста»?
― То так балакаї доця Едзіка, ― почулося здалеку. ― На гусінь казала, жи то є глиста.
― Вона так казала, коли була малою?
― І туді, і теперка. ― Голос був
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Еринії», після закриття браузера.