Читати книгу - "Свій час"

я, Ебенізер Сун, живу досить давно, щоб відстежити на будь-якій відстані чий завгодно страх. Тендітна дівчина поруч із хлопцем боїться ще дужче, судомними помахами рук відганяючи комах, які кружеляють навколо. Хлопець вказує пальцем на камеру, щось каже. Підносить до вуха прямокутний гаджет, аякже, пам’ятаю, єдине благо цифрової цивілізації, визнане Крамером, — мобільні телефони, точніше, лиш одна їхня функція, мобільний зв’язок.

Спробувати витягти звук?..

Аж тут відео, нарешті, зникає; точніше, ховається за розгорнутою на всю ширину панорамою чогось помпезно-багатоступінчастого, з різнобарвними стовпчиками, блакитними спалахами в посередній флеш-графіці та зчленуванням труб. «Департамент енергетичної безпеки. Ласкаво просимо!» Ще й безпеки, ну-ну.

Щось тут не те. Цю мережу, як ми вже знаємо, створювали ззовні для шпигунства, для контролю згори й аж ніяк не власними силами для самореклами — навіщо тоді ця мальовнича помпезність? Хто й кого тут збирається ошукати?

Видивляюся подальшу навігацію, точку виходу. Не бачу.

Аж раптом внизу панелі активується комунікація. Аластер Морлі, давно — у нових хронокоординатах для мене все «давно» — його не було.

«Бачили?»

Старий Ебенізер Сун — цілком спокійний:

«Нічого вартого уваги я поки не бачив».

«Себто ви його не впізнали? Справді, у вашому хронорежимі… — блідо-ліловий фільтр увічливого співчуття. — Я про це не подумав».

«Висловлюйтеся чіткіше, у мене не так уже й багато часу».

«Ваш правнук, Іґар Сун. Як ви могли переконатися, ми виконали ваше прохання. Навіть у повнішому обсязі, ніж було домовлено».

Іґар. Ну звісно ж. Коли я бачив його востаннє, хлопчикові було — сім, вісім років?.. малий підріс і дещо змінився. Все одно я мусив був його впізнати. Рідна кров, фамільні, чорт забирай, риси. Чи зараз фенотип генерують у клініці на бажання замовника? — треба запитати в Лізки…

«Пане Сун, ви нормально почуваєтеся?» — світло-коричневий фільтр турботи. Ненавиджу!!!

«Я намагався ввійти в енергодепартамент. Поки що безплідно».

Рядок плавно перетікає в жовтий фільтр подиву:

«Ви не жартуєте? Облиште. Це плебс-квартал. Жодних департаментів у них немає».

Так. Спокій. Рафінований, без фільтрів:

«Ви, схоже, маєте мене за хакера. Дотепно, проте недоцільно. Якщо вам потрібен конкретний результат від мене особисто, припиняйте ці мережеві забавки. Або ж просто найміть собі фахівця».

«Перевірте ваш рівень доступу, пане Сун».

Затерпла рука. Важко дається елементарний рух, виходить натужний і неточний, вікно вискакує на панель раптово, перекривши півекрана і, здається, знову підвісивши систему. Так. Чотирнадцятий рівень.

Активую комунікативні налаштування і ставлю перлинний мерехтливий фільтр бездоганної ґречності:

«Дякую, Морлі, що вказали мені на помилку».

Вводжу останню цифру.

Змінюється все.

Зникає безтолковий примітив і помпезна облуда. Все, що я бачу на панелі зараз, — лаконічне й чітке, доцільне, заточене на швидку і продуктивну працю. Ця структура таки знається на своїй роботі; вперше за весь час — мій стрімкий час! — я відчуваю до них щось на кшталт поваги. Впереміш із гнівом, з непродуктивною і непотрібною, проте непереможною злістю.

Отже, вони мені його підсунули. Показали звіддалік, як заручника, — незнайомого переляканого хлопчиська, чия доля мені все ж небайдужа. Натякнувши в такий спосіб: вони можуть зробити з ним будь-що, в діапазоні від убити до врятувати — залежить усе, звісно ж, від мене. Обурює не так цинічний розрахунок, як ідіотизм: якого милого я маю брати на себе відповідальність за дорослого, статево дозрілого, хай йому грець, парубка?! А в доважок іще й за дівчинку, дурепу з величезними очима, яка бозна-як і чого довірилася йому, моєму неслуху і шибайголові…

Зараз, цієї миті, що стікає між пальців, вони дратують мене всі, гамузом, відразу. І водночас — ці-таки пальці точними, чітко вивіреними рухами йдуть навігацією вдалечінь і вглиб, лавіруючи між необов’язкових інформаційних відгалужень, відкидаючи лушпиння, тримаючись магістральної лінії. Підтвердити. Ще раз підтвердити. Відкрити в новому вікні. Підписатися на повідомлення. Підняти архів. Далі. Пропустити сходинку. Далі. Ще далі…

Еквосхема, ясна річ, не візуалізується. Але й так, у вигляді нескінченних стовпчиків повсякчас змінних цифр, вона здатна збентежити кожного, хто розуміє. Замість простого радіального розподілу, що його сподівався би кожен, хто бодай раз чув про плебс-квартал, — складний, ледь вловний, та все ж виразний ритм, перетікання, баланс такий багатоступеневий і чіткий, що я як фахівець не можу ним не захоплюватись. А Морлі та його контора, звісно, лише приголомшено витріщаються на вигадливі шереги непосидючих циферок, не в змозі второпати, що саме тут не так.

Мені й самому не так просто це зробити. Головне зараз — відстежити мічений атом, синю іскорку в моєму еквопотоці, непомітну зміну на рівні сьомого знака після коми. Пошук на сторінці, знайти і виділити кольором; із чистого естетства задаю синій. Зачекайте, триває пошук. Пошук завершено. Нічого?! Не може бути!.. ага, ось.

Вертлява цифра вигойдується човником, виписуючи в потоці петлі та вісімки. Це має певну логіку, і здається, я от-от її відстежу і збагну, от лише б сповільнити трохи цей хаотичний, на перший погляд, рух… тобто прискоритися самому?! Ще більше прискоритися?!!

Найцікавіше і найнезбагненніше те, що я вже ладен це зробити. Розгадка зовсім поруч, але вона блимає, мерехтить, не йде до рук. А я мушу — попри те, що чхав на будь-який шантаж і будь-чиї заборони! — для мене життєво необхідно це зрозуміти. Зараз, коли перед моїми очима пливе і перетікає значно досконаліша еквосхема, ніж ті, що