Читати книгу - "220 маршрутів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Проходьте далі! — гукнув Кайтек з кухні.
Міколай глянув на Меланію. Він боявся, що вона скаже: «Ходімо звідси! Я хочу додому!». Вона, мабуть, почувалася жахливо. Він би почувався. Але в очах Меланії був лише захват. Так, наче вона опинилася в палаці Снігової королеви або пірнула в екран телевізора під час «Зухвалих і вродливих».
Вони увійшли до вітальні, розглядаючи гостей. Макар ще не приїхав. Міколаєві було цікаво, чи приятель теж прийде з дівчиною. Якось не траплялося нагоди запитатися. Чи в нього взагалі хтось є? Він чекав збуджений, щоб розповісти Макару про установку й репетиційну. Нарешті все почне розкручуватися!
Вітальня потроху заповнювалася, а Макара й досі не було. Урешті він подзвонив Міколаєві на мобільний. Виявилося, він заблукав! Ну, так, він, мешканець Мокотова, не почувається впевнено на цьому березі Вісли! Міколай побіг його шукати, а Меланія, не маючи з ким поговорити, пішла на кухню. Кайтек сидів на стільці й порожніми очима вдивлявся в підлогу.
— Я не заважатиму?
— Де там! — вирваний зі своїх думок, він поглянув на неї й сумно посміхнувся.
— Може, щось допомогти?
— Ні, що ти! Ми не виручатимемо кетерінгу! Куди понесло Малого?
— Макар заблукав.
— Лопух!
— У вас гарний будинок.
— Радше в моєї матері.
— Ти тут не живеш? — Меланія не зрозуміла.
— Соррі! — схаменувся Кайтек. — Гм. Гарний будинок. Може бути.
— Він такий теплий і просторий.
— Точніше сказати «порожній».
— Я бачила лише вітальню.
— Хочеш? Я покажу тобі решту!
Вони спустилися в підвал, де був невеличкий спортзал, комірчина, сушильня і якесь закрите приміщення, яке Кайтек не відчинив. На першому поверсі він показав їй кімнату для гостей і свою. Вони увійшли.
— Вибач за безлад. Мені ніколи не хочеться прибирати.
— Нічого.
— Та й нащо? Я й так цілими днями сам.
— Якщо саме не катаєшся на автобусі.
— Двісті двадцять маршрутів, — Кайтек знизав плечима. — Чи на довго їх вистачить? Зрештою, я вже майже всі вивчив.
— Може, настав час для чогось нового? Хороший цей Макар? — раптом спитала Меланія.
— Я знаю? Я бачив його двічі. Він поведений на гітарі.
— Це погано?
— Він ще не музикант, а вже чокнутий! Це смішно, — зневажливо сказав хлопець.
— Він тобі не подобається?
— Що значить подобається чи ні? Я його зовсім не знаю!
— Колись мені ти не подобався.
Кайтек уважно подивився на Меланію, а вона витримала його погляд.
— Теж мені новина. Хочеш сказати, тепер це змінилося?
— Коли познайомитися з кимось ближче...
— Тоді він починає подобатися ще менше! — перебив він її й розсміявся із власного жарту. Цього разу щиро й невимушено.
— Дурень! — вона стукнула його в плече й теж захихотіла. — Ти мене провокуєш!
— «Цей Кайтек жахливий! Я не розумію, що в тебе взагалі з ним спільного?! Адже він тероризує школу! Це хам, злодій і наркоман!» — передражнював він розмову Меланії з Міколаєм.
— Він тобі розповів?! — вигукнула вона, удавано обурена. — От свинтус!
— На жаль. Я знаю абсолютно все.
— Але я не казала ані «хам», ані «наркоман»!
— Не страшно. Інші зробили це за тебе.
— Я зараз згорю від сорому! — їхні очі на мить зустрілися. У сліпучому світлі Меланія побачила щось, що змусило її відвести погляд.
— Ходімо? — спитала вона збентежено. — Твої гості лишилися самі.
— Мої гості чудово розважаються й без мене. А я без них.
— Не кажи так.
— Але ходімо — подивимося, може, хтось уже встиг обригати материн килим?
— Сплюнь! — перелякалася Меланія. — Що б ми тоді робили?
— Викинули б його у вікно, — із крижаним спокоєм відповів Кайтек, а вона повірила!
— Тобто?!!
— Я про килим. А ти що подумала? — кинув він невинно.
Вони сміючись спускалися сходами. Міколай і Макар саме знімали куртки в передпокою.
— Це — Макар Ковальский, а це — пані Ковальська! — оголосив Міколай, побачивши Кайтека з Меланією. Макар прийшов без дівчини, зате з гітарою!
— Сама бачиш! — шепнув Кайтек Меланії. — Хіба це вже не перебір?
Міколай усіх познайомив. Меланія почувалася трохи збентежено. Мало того, що вони були незнайомі з Макаром, на додачу дівчина не розуміла, що зараз відбулося нагорі. Може, їй лише привиділося? Вона глянула на Кайтека, який саме згадав про свої обов’язки господаря дому й вітався із якимись незнайомими людьми. Так, мабуть. Їй здалося. Просто здалося. Вона взяла Міколая за руку, а він усміхнувся й поцілував її в щоку, не перериваючи розмови про приміщення й установку, яка, вірогідно, дістанеться йому в спадок від невідомого барабанщика. Макар із сяючими очима вбирав усі ці новини. Було помітно, що вони з Міколаєм підходять одне одному. Вони розуміли один одного з півслова.
— Я зіграю тобі свою нову пісню.
— На кухні, бо там, — Міколай показав на вітальню, — нічого не буде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «220 маршрутів», після закриття браузера.