Читати книгу - "220 маршрутів"

— Де? Тут? Мабуть. Де ти його взяла?

— Це не я, це мама. Подякуй їй принагідно.

— Авжеж.

— Це була установка музиканта, який лишив її на зберігання кілька років тому, але він, здається, виїхав за кордон. Це давно вже хотіли викинути.

— Здуріла?! Такі барабани?! Було б шкода. Якщо поміняти пластик, на установці можна ще непогано дати жару. Мені справді можна тут грати?! — Міколай не міг повірити власному щастю.

— До весни — скільки завгодно. А далі буде видно.

— Твоя мама — геній! Як вона її знайшла?

— Коли я їй розповідала про тебе, вона згадала про цю установку. У цьому залі інколи влаштовують весілля. Мама потім прибирає.

— Ага.

— Але розумієш, вона за тебе поручилася. І якщо щось станеться, щоб не вона виявилася винною!

— Якщо станеться що?

— Ну, не знаю, може, ви щось поламаєте?

Міколай роззирнувся.

— А що тут можна поламати?!

— Просто не кажи, що я тебе не попереджала. І ще одне. Тобі доведеться платити за електрику.

— Багато? — Міколай злякався.

— Стільки, скільки використаєте за лічильником.

— То чого ти мене дарма лякаєш?! — Малий видихнув із полегшенням. Найбільше йому хотілося побігти зараз до «Рифу» й купити новий «Evans»[21], щоб якомога швидше підготувати інструмент до гри. — У Макара очі на лоба вилізуть! Трохи страшно тут лазити вечорами.

— Не більше, ніж на вулиці.

— Але репетиційний зал на халяву, це просто супер-пупер! Не можу дочекатися, коли скажу про це хлопцям!

— Хлопцям?!

— Ну, у сенсі Макару.

У її очах сяяли дві іскорки, а вуста розкрилися у найкрасивішій посмішці, відкривши дрібні зуби. Міколай, не замислюючись, схилився й поцілував її. Спочатку вона стояла завмерла, та за мить ніжно пригорнулася і, відкинувши голову назад, відповіла на поцілунок.

Це тривало хвилину, може, годину. Може, вічність. У Меланії був холодний ніс і гарячий подих. Тиша дзвеніла їм у вухах. Було жахливо холодно. Сонце ховалося за висотками, кидаючи останні криваві промені. Сіро-рожеві сутінки нагадали, що час повертатися.

— О котрій?!! Здається, мені почулося! Ти хочеш повернутися о восьмій ранку?!!

— Це лише гнучка пропозиція, — спробував виправдатися Міколай.

— Занадто гнучка! Перша новорічна ніч у гостях і одразу до восьмої ранку?!

— Сподіваюся, ти не накажеш мені повернутися до дванадцятої?! Не на Новий рік! Мамо!

— Міхал вертається о п’ятій, ти хочеш розважатися довше за нього? Зрештою, які можуть бути розваги під ранок?

— Найкращі. Мамо, зрозумій. П’ята ранку — це середина ночі, у свято автобуси ще не курсуватимуть. Нащо без потреби наражатися на небезпеку? О восьмій уже світло. І взагалі. Зрештою, я молодший!

— Добре, що ти нарешті про це згадав.

— Так справді безпечніше. Усі це знають.

— А до кого ти йдеш?

— До однокласника, — не почервонівши, збрехав Міколай. — Ти його не знаєш.

— Залиши мені адресу й номер телефону.

— Добре. То як із поверненням?

— Нехай уже буде по-твоєму, ти мене переконав. У тебе буде пара?

— Ну, я йду з Меланією.

— Ага, — сказала Йоланта Вербицька й посміхнулася. Міколай не мав звички виливати душу, тому таке, загалом просте, повідомлення для матері було певного мірою вражаючим. — Тільки ж проведи її потім додому.

— Мамо! — простогнав Малий, вкладаючи в це слово тонну удаваної втоми, але йому довелося добряче постаратися, щоб не закричати від радості.

У новорічну ніч Міхал переконався, що все відбувається за законом: «Що просиш, те й отримуєш». Коли вони вже мали виходити на вечірку, Томан — здається, випадково — наступив йому на ногу. Було навіть не дуже боляче, але палець моментально спух. Мати, загартована в боях із переломами, витягла з морозилки синій гелевий компрес і поклала йому на ногу, а потім негайно відправила батька, який від утоми падав з ніг, і Міхала, в якого стопа не дуже поміщалася в черевик, до лікарні на вулиці Шасерів, у відділення невідкладної допомоги. Палець виявився зламаним, що, звісно ж, не завадило Міхалові піти на вечірку й зустрічати Новий рік у солодкому передчутті швидкого поповнення його мізерних фінансових ресурсів з боку традиційно щедрої страхової компанії.

Міколай ішов по Меланію і боявся, що з її мамою номер «повернемося о восьмій ранку» не спрацює. Він крутив і так, і сяк, однак нічого не вигадав. І будь ласка, виявилося, що він помилявся! Коли він прийшов забрати Меланію о сьомій, виявилося що дівчина про все домовилася. Її мама й справді класна!

До Кайтека з ділянок найпростіше було дістатися пішки. Треба перейти пересохлий потічок і заросле зазвичай футбольне поле, потім перетнути вулицю Бора-Коморовського — на її протилежному боці розташований мікрорайон котеджів, де мешкав Кайтек. Тимчасом Міколай і Меланія брели в глибокому снігу стежками, яких ніхто не розчищав. Це було по-своєму гарно. На щастя, Меланія не належала до дівчат, для яких вигляд важливіший за здоровий глузд. Вона взула теплі чоботи, а туфлі несла в торбинці. Йшли, не поспішаючи, сміялися й жартували, і попереду в них було стільки чудових годин. Новий рік відкривав їм лише свій світлий бік. Вони чекали на нього із радісним нетерпінням, знаючи, що це буде рік втілення мрій.

Прийшли перед восьмою.