Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

не розуміє, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокійним… Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на „песимістів“ гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.

Знов він не розуміє мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немає любові до ближнього. Я просто задихаюся. Хіба може істота, яку труять хлором, почувати себе спокійною?

Марійка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дівчина.

Так весело дивитися, як у степу перші проліски глянули і дерева вже розпускаються. Я не люблю акації, вона зеленіє, коли весна проходить.

У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навіть в щоденникові написать сором.

І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в наші часи треба любити, як личить, з усіма подробицями, бо не мала ж я й добре розумію все… Так іноді хочеться кричати від болю.

Стіна. Хіба можна спокійною бути, коли знаєш, що обійти не можна цю стіну, а зруйнувати, ще не зруйнуєш. Так часто уявляється мені наша любов.

Михайло радить підкопуватися – загинеш ти, пройдуть інші, прокопають далі, заб’ють динаміт і зірвуть.

Зірвуть цю сім’ю, цей побут проклятий.

Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стінку, Михайле, та тут темно… Так дивує мене іноді твій спокій. Невже тобі байдуже?

Відсвяткували перше травня. Ішов натовп, і я розпускалася в ньому і разом робилася все більшою й більшою, а ноги мої йшли в такт з усіма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зірвав якийсь хлопець і начепив на свого кашкета.

Порожньо. Ходжу в степ і відпочиваю там.

Здається, що повинен от-от десь загусти бубон і в єдиному такті повинні злитися люди, земля і небо.

Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям.

Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пізно вночі. Михайло тримається тихо, а я напружено чогось чекаю.

Коло дитини доводиться ходити й мені, бо Галина не вміє. Михайло сердиться, мені здається, тому, що я йому мало часу віддаю через це.

Зараз можу спокійно писати. Як вихор вдарив у груди й ніжність розлилася по всьому тілі. Чудне почуття: так ніби я за щось була йому вдячна.

З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Він, здається, зрадів. Він боявся, боявся, боявся…

Як я можу мати від нього дитину? Коли б він про гроші на аборт мовчав.

Здається, кінець…»

Михайло скінчив читати. Перегорнув ще раз сторінки. Потім запалив у грубі. Ярким полум’ям спалахнули дрова.

Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.

А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.

По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе… Коли очутився,