Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

У театральних колах Москви Стьопа зажив голосної слави, і всі знали, що за личина цей чоловік. А все ж таки те, що розповідав адміністратор про нього, навіть для Стьопи було занадто. Так, занадто. Навіть дуже занадто...

Колючі очі Римського через стіл устромилися в обличчя адміністраторові, і що більше той говорив, тим похмуріші ставали ці очі. Чим життєвіше і мальовничіше ті бридкі подробиці, що ними оздоблював свою повість адміністратор, тим менше йняв віри оповідачеві фіндиректор. Коли ж Варенуха повідомив, що Стьопа розпаношився до того, що намагався чинити спротив тим, хто приїхав, аби допровадити його в Москву, фіндиректор уже твердо знав, що все розказуване йому адміністратором, який повернувся опівночі, все — брехня! Брехня від першого до останнього слова!

Варенуха не їздив у Пушкіно, і самого Стьопи в Пушкіні також не було. Не було п’яного телеграфіста, не було побитого скла в корчмі, Стьопу не в’язали мотуззям... — нічого нього не було.

Але тільки-но фіндиректор закоренився на думці, що адміністратор йому бреше, страх поповз по його тілу, починаючи від ніг, і двічі знов-таки видалося фіндиректорові, що війнуло по підлозі гнилою малярійною вогкістю. Ні на мить не відводячи погляду від адміністратора, який чудернацьки звивався в кріслі, увесь час намагаючись не виходити з-під блакитної тіні настільної лампи, і дивацьки прикривався від її світла, що начебто заважало йому, газетою, — фіндиректор гадав лише про одне: що б то все оце значило? Навіщо так нахабно бреше йому в порожньому й безгомінному будинку адміністратор, який так пізно повернувся до нього? І прочуття небезпеки, невідомої, але грізної небезпеки, почало ятрити душу Римському. Вдаючи, що не помічає адміністраторових вивертів та фокусів з газетою, фіндиректор розглядав його обличчя, вже майже не слухаючи того, що плів йому Варенуха. Було дещо таке, що здавалося незбагненнішим, аніж невідомо для чого вигадана наклепницька розповідь про пригоди в Пушкіні, й це дещо полягало в зміні зовнішності та манер адміністратора.

Хоч як той натягував качиний козирок кепки на очі, щоб кинути тінь на обличчя, хоч як крутив газетним аркушем, фіндиректор додивився величезний синець з правого боку обличчя біля самого носа. Окрім того, повнокровний звичайно адміністратор був, мов крейда, хворобливо-блідий, а на шиї в нього цієї паркої ночі для чогось було накручене стареньке смугасте кашне. Якщо ж до цього додати відразливу манеру присмоктувати і прицмокувати, яка з’явилася в адміністратора за час його відсутності, різку зміну голосу, що став глухим і грубим, злодійкуватість і полохливість в очах, — можна було сміливо казати, що Іван Савелійович Варенуха став невпізнанний.

Щось іще страшенно бентежило фіндиректора, але що саме, він не міг збагнути, хоч як напружував збуджений мозок, хоч як приглядався до Варенухи. Одне він міг твердити, що було щось небачене, неприродне в цьому сполученні адміністратора з добре знайомим кріслом.

— Ну, подужали, врешті, виважили на машину, — гудів Варенуха, виглядаючи з-за аркуша і долонею прикриваючи синяк.

Римський раптом простягнув руку і начебто несамохіть долонею, в той же час граючи пальцями по столу, натис ґудзик електричного дзвінка й обімлів. У порожньому будинку неодмінно було б чути різке дзеленчання. Але цей сигнал не пролунав, ґудзик безживно утопився в стільницю. Ґудзик був мертвий, дзвінок пошкоджений.

Хитрощі фіндиректора добре завважив Варенуха, який запитав, скинувшись, до того ж у очах йому майнув виразно лихий вогонь:

— Ти чого дзвониш?

— Машинально, — глухо відповів фіндиректор, відсмикнув руку і своєю чергою нерівним голосом запитав: — Що це в тебе на обличчі?

— Машину занесло, вдарився об дверцята, — відповів Варенуха, одводячи очі.

"Бреше!" — подумки вигукнув фіндиректор. І тут раптом очі його полізли на лоба і стали зовсім безумними, і він прикипів поглядом до спинки крісла.

Позад крісла, на долівці, лежали навхрест дві тіні, одна густіша й темніша, друга слабка і сіра. Виразно було видно на підлозі тіні від спинки крісла та його загострених ніжок, але над спинкою на підлозі не було тіньової голови Варенухи, так само як під ніжками крісла не було ніг адміністратора.

"Він не відкидає тіні!" — подумки зойкнув Римський. Його затіпало.

Варенуха злодійкувато обернувся, простежуючи безумний погляд Римського, за спинку крісла і зрозумів, що його викрито.

Він підвівся з крісла (те саме зробив і фіндиректор) і відступив від стола на крок, затиснувши в руках портфеля.

— Допетрав, проклятущий! Завжди був промітний, — злостиво посміхнувшись простісінько в обличчя фіндиректорові, проговорив Варенуха, несподівано скочив до дверей і швидко посунув униз запобіжник англійського замка.

Фіндиректор одчайдушно оглянувся, відступаючи до вікна, що виходило в сад, і в цьому вікні, залитому місячним сяйвом, побачив притиснуте до шибки обличчя голої дівулі та її голу руку, яка просунулась у кватирку і силкувалася висмикнути нижній засувчик. Верхній уже був висмикнутий.

Римському видалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється. Римського обдало крижаною хвилею, але, на своє щастя, він переборов себе і не впав. Решток його сили стало на те, щоб шепнути, але не крикнути:

— Допоможіть...

Варенуха, охороняючи двері, підскакував коло них, надовго зависаючи в повітрі й гойдаючись у ньому. Скарлюченими пальцями він махав у бік Римського, сичав і цмокав, робив миги дівулі у вікні.

Та заспішилась, встромила руду голову у кватирку, витягла, скільки могла, руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала