Читати книгу - "Подих диявола"

— Це, мабуть, помилка, — не погодилася Еліза. — Прилад зіпсований. Ми на свіжому повітрі. Над нами червоне сонце.

— Ні, ви помиляєтеся, — завірив її Лілієнкрон. — Прилад працює бездоганно. Але якщо ви мені не вірите, у нас є ще один. Можливо, він розвіє ваші сумніви.

Він витяг довгастий предмет, схожий на банку для сигар. Збоку в нього світилася шкала.

— Це гравіметр. Він вимірює силу земного тяжіння в певній точці Землі. На висоті рівня моря стрілка стоїть на одиниці. Середнє прискорення — 9,81 метра за секунду у квадраті. Високо в горах сила ваги зменшується, стрілка опускається нижче. А тут? Що ви бачите?

— Одна ціла дві десяті,— підрахував Оскар. Він насупився. — Що це означає?

— Це означає, що наша вага збільшилася. А саме на одну цілу дві десяті. Якщо раніше ви важили сімдесят кілограмів, то тепер — вісімдесят чотири. Втім, це стосується кожного з нас. Ми всі стали важчими.

Ви це відчуєте, якщо спробуєте пробігтися. Можу вас завірити, що зараз ми набагато ближче до ядра Землі, ніж раніше.

— Але… якщо це не поверхня Землі, тоді що? — Оскар ніяк не міг зібратися на думках і обернувся до батька. — Що скажеш?

Гумбольдт вимучено посміхнувся.

— Схоже, Сіммс не так уже й помилявся. Це порожнеча глибоко під землею. Величезна печера[6].

Обличчя Лілієнкрона осяяла тріумфальна посмішка. Він хотів щось сказати, але промовчав. Схоже, йому було приємно, що затятий супротивник із ним погодився.

— Але якщо ми під землею, звідки тоді світло? — не відступала Еліза, якій не хотілося так просто здаватися. — Схоже на сонце, але це, звісно, неможливо.

— Імовірно, шар розжареної гірської породи, — відповів Лілієнкрон. — Пам’ятаєте, як спекотно було, коли ми спускалися? Може, десь близько була лава. Виходить, тут унизу нас очікує не ультрафіолетове випромінювання, а теплове, інфрачервоне.

— Щонайменше, це пояснює температуру, — сказав Оскар, який почувався сиром, що розтанув на сонці.

Цієї миті за ними пролунав гуркіт. Підйомник кілька разів здригнувся і злетів нагору.

— Ні!

Вони кинулися назад, але занадто пізно. Підйомник зник у вертикальному коридорі всередині стрімкої скелі.

Оскара охопив розпач. Якби не було так спекотно, він би розридався.

— Поїхав. От дідько!

Пошуки іншого підйомного механізму не увінчалися успіхом. Нічого не було. Вони тут застрягли.

Усі відразу перейнялися ситуацією. Вони — чужинці в незнайомій країні й навіть не підозрюють, які небезпеки на них чатують.

Гумбольдт зняв із плеча арбалет і перевірив запас стріл. Лілієнкрон зробив те ж саме.

— Дивіться, — указала на землю Шарлота. — На піску було чітко видно довгастий відбиток копита. — Вони прибули сюди. Сліди ведуть у тому напрямку, — вона махнула в пустелю.

Гумбольдт кивнув і рішуче скомандував:

— Ну що ж, по одному ковтку води — і в дорогу!

Лєна відчула, що іще трохи, і з нею трапиться істерика. Спека, постійна тряска, спрага — все це складно винести. Її тягла одна з істот, перекинувши через плече, і вона втратила всяке почуття часу. Очі їй зав’язали брудною ганчіркою, відтак бачити вона нічого не могла. Досі вона не відчувала нічого, крім паніки та страху, але тепер стали яскравіше проявлятися інші відчуття. М’язи заклякли, горло пересихало, голова гула, начебто її стукнули молотом. Дівчина засмикалася й затріпала ногами.

— Відпустіть мене, — кричала вона. — Я хочу вниз, зараз же! Поставте мене на землю. — Потім більш тихим голосом вона додала: — Я не намагатимуся втекти. Мені просто потрібний ковток води… й у туалет.

Вона ніяк не очікувала, що її викрадачі хоч якось відреагують, і дуже здивувалася, коли її відпустили, і вона гепнулася головою прямо в пісок. На коротку мить дівчина розгубилася, але відразу відчула, що з очей знімають пов’язку. Стало страшно. Досі вона ще й не бачила як слід своїх викрадачів. Уночі, коли її забрали, стояла непроглядна темрява. У світлі зір можна було розглянути тільки неясні контури. Великі, набагато більші, ніж звичайна людина, з дивними пропорціями. Її зв’язали, зав’язали очі. Лєна не знала, скільки часу минуло. Вона знепритомніла. Коли отямилася, вони ще йшли. І якщо вона правильно пам’ятає, зараз була перша зупинка за всю подорож.

З обличчя зірвали ганчірку. Пролунав голос, що ричав. Схоже на запрошення. Вона змахнула пісок із вій і розплющила очі.

Істота була сірою. Сірою, як камінь, але все ж таки не схожою на нього. Зовсім не схожою вона була ні на гору, ні на скелю. Скоріше деформована людина зі шкірою рептилії та козячою мордою. У неї були довгі тонкі руки, на які вона спиралася при