Читати книгу - "Терези"

Максим прокинувся і втупився у стелю. Стеля була лікарняною, біль – терпимим, а спогади роїлися, наче кусючі бджоли, у яких хтось відібрав їхній мед.

Спочатку на базу їх приїхало п’ятеро. Максим це добре пам’ятав. Він, Марта, Вітьок, Олеся і Олексій. Вони вирішили махнути в Карпати, погода стояла чудова, навчання добігало кінця, хтось із однокурсників порекомендував базу неподалік Славського.

Панакоту в останню мить не відпустили батьки, бо він практично провалив усі іспити і йому загрожувало перескладання на осінь.

Лешек побув тільки до вечора, його викликали на роботу, працював в аптеці переважно на нічних змінах, і хтось там прихворів.

І тільки на другий день відпочинку до них приєднався Орест…

Як виявилося на другий день, горілки вони взяли мало.

– Що робимо? Зганяємо до Славського? – запропонував Вітьок, однією рукою обіймаючи Марту за плечі, а другою – тримаючи шампур, з якого скрапував жир. Шматок шашлика ніяк не хотів добровільно впасти йому до рота. – Чи, мо, в село, за самогоном?

Вони всі ще в обід розсілися на диванчику в гуцульському стилі у вигляді літери П. Вітьок і Марта сіли по центру, Макс – на одному крилі дивана, а Олеся – на іншому, навпроти.

Перед ними стояв міцний дубовий столик, під вечір на ньому валялися залишки шашлика, напоїв та різних закусок туриста, а під столиком – шерег порожніх пляшок.

Від повітря і випитого голова йшла обертом, а в серці бриніла радість.

А може, від того, що вона була так близько?..

– Хто «ми»? – спитав Олександр, хоча знав відповідь.

– Я, Марта, Максим і Віктор. Віктор Негода у вас колись працював менеджером.

Олександр кивнув. Давно і ретельно зібрана інформація тільки чекала свого часу.

– Орест з’явився наступного дня під обід на своєму джипі й одразу зник десь у селі. Ми якраз зібралися у господі, щоб поснідати й пообідати одночасно, все це плавно переросло у вечерю, і я вже не пам’ятаю, хто запитав в Орка… перепрошую, в Ореста, а як воно – бути під кайфом, чи так само, як під шафе? І він запропонував усім спробувати. Мовляв, це краще, аніж десять разів розповідати. Усі перед цим випили, тому й погодилися.

– А ти?

– Я не пила, але навіть якби пила… Мій дядько – він працював слідчим і загинув… вже давно… він завжди казав: «Ніхто не може тебе ні до чого змусити, поки ти сама не погодишся». Тобто, якщо тобі приставлять ніж до горла – це одне, але якщо питають твоєї згоди, то немає у світі сил, які б змусили тебе казати біле на чорне, розумієте? Якщо тобі щось не подобається, ти маєш повне право відмовитися від цього.

– А може, тобі сподобалася б травка?

– Мені не подобався Орест… Перепрошую, що це кажу. Але це правда.

Олександр подивився у вікно, а тоді їй у вічі.

Це була правда. Так просто в цьому кабінеті вона ще не звучала. Така гірка для нього правда.

– Тоді чому ти погодилася, щоб його запросили до вашої компанії?

– Я вже над цим думала. І зрозуміла, що не знаю, хто його запросив. Але для вас це неважливо, чи не так? Це важливо для мене. І я обов’язково подумаю над цим… пізніше.

– Ти сказала, що тільки я тобі зможу допомогти. Я зможу. Якщо захочу. Тому мені треба знати все детально. Хто де сидів, що робив, що казав… Усе.

Дівчина навпроти зітхнула.

– Я б теж хотіла дізнатися все. Але не збивайте мене, будь ласка, бо я ніколи не зможу договорити…

Олеся відклала конспект з біології й вийшла на свіже повітря, бо в господі від перегару і запахів їжі їй зробилося млосно.

А може, від того, що він сидів навпроти неї, підсміюючись над її зубрінням?

Вона, звісно, в боргу не залишалася, вони погаркались, як завжди, але коли Олеся пішла в ліс – Макс опинився поруч, і вона не здивувалася…

Сухостій хрускотів під ногами, ще блідий місяць в очікуванні повного заходу сонця намагався видертися на найближчу сосну, а вони йшли і йшли, розмовляючи ні про що, і вона бачила відблиски своєї радості в його очах.

Повернувшись на базу, вони дізналися, що горілки взяли замало.

Врешті я поправив дзеркало заднього огляду, пригладив волосся і… Бляха, я забув у неї свою краватку!

Але вертатися не збирався. На краватці не написано, чия вона, таких краваток мільйони!

Це рішення мене трохи заспокоїло, і я тихенько вирулив з її двору, не вмикаючи фар.

Олеся знову розгорнула свій конспект, краєм вуха прислухаючись до розмови.

– Увечері, по горах, ти що, здурів? – заперечив Вітьку Макс, накинувшись на їжу, наче з голодного краю. – У мене не трактор! А Орк каже, що його джип барахлить. Почекаємо до завтра.

– Я теж не хочу самогонки! – підтримала його Марта, знімаючи руку Вітька зі свого плеча, хоча це не завадило йому за якийсь час повторити спробу.

Саме в той момент на порозі з’явився Орест, який весь день то зникав, то з’являвся. У руках у нього була відома всім фармацевтам і не тільки фармацевтам трава.

– Напевно, дичка, – оголосив він компанії про свої підозри. – А ви все синячите, так? От не розумію, що ви в цьому розведеному спирті знаходите?

Олеся не пам’ятала, хто з них запропонував Орестові поділитися зі спраглими.

– Не питання, зараз забацаємо, – відповів Орк і знову зник. Хлопці висунули версію, що він десь шаманить у лісі над казанком, але ніхто аж надто не хотів ворушитися після випитого, щоб піти перевірити.

Орест повернувся з металевою кружкою, всередині якої була рідина, що скидалася на зелений чай з молоком.

– А скільки треба випити? – поцікавився Вітьок.

– Ну… щоб тóркнуло – півсклянки, але якщо дичка, то можна і всю.

– Ой, хлопці, може, не треба? – засумнівалася Марта.

– Не дрейф, красуне! Це натуральний продукт і в десятки разів кращий за секс! – і Орест розсміявся, наливаючи по склянках (звісно, по вінця) своє пійло. – Чекайте, зараз почнеться!

І випив свою дозу.

– А тобі, – він тикнув пальцем у неї, – теж не зашкодило б.

– Вона не п’є, – відповів замість неї Макс, підняв свою склянку: – Ну що, будьмо! – і вони утрьох цокнулися.

– Ну ви даєте,