Читати книгу - "Нарис загальної історії"

амбіцій. Для торговців вигода імперії в тому, що вона примножує їхні можливості одержувати зиск за рахунок самого лише розширення ринків у просторі та дії принципу порівняльних витрат. Таємні товариства стихійно рухаються в цьому руслі. Як опозиція — але опозиція не стільки політична, скільки трибунська, опозиція щодо бюрократії, — вони не мають іншого виходу як вписуватися в ті межі, де бюрократія демонструє свою шкоду. Як злочинці, вони діють на кшталт усіх злочинних товариств, ідучи твердим паралельним курсом щодо розширення економічних і соціальних границь імперії, адже в цих границях вони знаходять собі жертв і здобич.

Щоб довести картину реальності до межі ідеалу, слід зазначити, що ніщо не спонукає китайців піддаватися відцентровим силам. Культурне єднання здобуте ще кілька тисячоліть тому; його підтримує в неперервному стані місцева еліта, яка перебуває в контакті з основними культурними осередками; воно поглиблюється через повну відсутність будь-якої альтернативи. З цього випливають культурне просочування, яке межує з гомогенізацією, і за логічною допов-нюваністю реальність і свідомість максимальної неоднорідності щодо всього некитайського. Почуття китайської самобутності підноситься до найвищого рівня інтенсивності самим тим фактом, що її ознаки й зміст можна легко виразити, і цю можливість безкоштовно здобувають тривалі імперські єднання спільного культурного ареалу. У границях імперії люди поділяють культурні риси, які можна вирізнити й підсумувати, тоді як європейцеві важко було б пояснити, що саме визначає його як європейця, якщо довго й дуже серйозно не поміркувати над цим. Хай там як, але якби в когось у голові зароювалася дивна думка, яка сприймається як протиприродна в такому споконвічному й наповненому китайському світі, який автохтони мають ототожнювати з природою, про те, щоб повалити імперію й поділити її на незалежні політії, то йому важко було б точно сказати, на що можна було б оперти такий рух до незалежності. Історичних прикладів цьому небагато, оскільки політичне минуле було минулим громад і супергромад з непевним визначенням політій. Тільки на останній стадії Царств, що воюють (489-221 рр. до н.е.), окреслюються князівства, але вони не мають часу створити собі кожне окрему біографію. Розподілити китайський ареал на тривалу трансполітію можна було б за ознаками клімату, рельєфу та гідрографії та обмежити її приблизно вісімнадцятьма традиційними провінціями, але в них немає політичного минулого.

Підсумовуючи, можна зазначити, що імперія добре розмістилася в Китаї, їй мало хто загрожує ззовні, вона стихійно самоорганізується в цих межах, і її мало чи зовсім не заперечують як таку. Єдине слабке місцем — це сам центр, приречений рано чи пізно розкластися, позбавлений можливості реформуватися зсередини. Розклад стає неминучим через дурість правителів уже від третього покоління і через паралізуючі інтриги двору. Реформу проводити неможливо, бо довелося б починати з реформування самих реформаторів. Єдиним виходом є періодична зміна династії — кожні два чи три століття, згідно з емпіричними даними. Конфуціанська ідеологія точно відповідає фактичному становищу, і це допомагає розуміти силу її переконання і те, що вона протрималася (з урахуванням нетривалого буддійського впливу за династії Тан з початку VII ст. до 750 р.) упродовж двох з половиною тисяч років. Хороший імператор той, хто нічого не робить, бо старанно дотримуючись ритуалів, він забезпечує космічну й соціальну гармонію, з якої випливають мир, справедливість, процвітання, безпека. Відтак ані імператорові, ані апаратові не потрібно втручатися у справи людей. Вони йдуть своїм порядком, який, аби мати змогу стихійно встановлюватися, вимагає тільки того, щоб бути всередині загального укладу, забезпечуваного політикою, що відповідає власній раціональності. Мета політики полягає не стільки в тому, щоб робити, скільки в тому, щоб давати змогу робити.

Індійський варіант

Індійським морфологічним варіантом є система каст. Цей термін, прийнятий на Заході, має ту істотну ваду, що він відбиває дві реальності там, де в санскриті використовують два окремих терміни. Термін «варна», який можна перекласти як «колір» (без будь-якого расового забарвлення), для символічних цілей, щоб позначити певну класифікацію, означає чотири «стани» або «уклади», у тому розумінні, в якому у Франції колись говорили про стан дворян чи духовенства. «Брахмани» відповідають за священне. «Кшатрії» — фахівці з політичної влади та війни. «Вайшії» об’єднують хліборобів, тваринників, ремісників, торгівців. «Шудри» — це служники перших трьох станів. Наведена класифікація є індійською версією соціальної ієрархії, яка існує поруч із ієрократичними політичними режимами ще з племінної стадії і полягає в політико-ідеологічному обґрунтуванні соціальної стратифікації. Для ієрархії природно класифікувати за укладом достоїнства, і також нормально, що ідеологія походить від релігії, а паразитована релігія використовує спеціалістів священного, і ці знаходяться на верхніх щаблях наявних звань. Але в історії людства немає нічого однакового, і все по-своєму самобутнє. Особливістю індійської ієрархії є архаїчні риси, виражені в тому, з якою наполегливістю стани відокремлюються один від одного заборонами, що формулюються вказівками на чисте й нечисте і стосуються особливо всього, що належить до харчування. Така суворість трапляється в багатьох племінних суспільствах і громадах, де чітко ієрархізовані роди і підкреслюється ієратичний вимір влади. Цей стан зовсім не сумісний із системою, що прагне до абсолюту, де соціальна ієрархія повинна також бути функціональною і де ймовірна соціальна мобільність, оскільки апарат влади має забезпечувати низку функцій. Індійська архаїчність, ясна річ, не ознака культурної відсталості або, якщо можна так сказати, еволюційної некомпетентності, а вочевидь пов’язана зі становищем політики в традиційній Індії.

Другим санскритським словом є «джаті» Цаґі], що значить «вид, порода, ранг, шляхетство». Існує чотири «варни» і тисячі «джаті». «Джаті» — це морфологічна система, прийнята в Індії, єдине й ексклюзивне розв’язання, настільки самобутнє і незвичайне, що воно потребує уважного розгляду. Кожна людина входить до певної «джаті», за винятком невеличкої частини «відмовників», які наблизилися до найвищого звільнення — «мокши» [шокБа] і більше вже не відродяться — коренем є дієслово «народжуватися». «Джаті» визначається трьома основними рисами. Це — замкнена в усіх відношеннях група. У «джаті» народжуються, до неї не можна ввійти, і не можна з неї вийти: вона суто спадкова. Вона також суворо ендогамна: неможливо одружуватися за межами своєї «джаті»; не всі шлюби можливі в цих межах, адже вони регулюються, зокрема, правилами спорідненості між родами, які звуться «ґотра» ^оіга]. Замкненість доповнюється харчовими та іншими табу, які відділяють «джаті» одну від одної, забороняючи їхнім членам будь-які людські контакти,