Читати книгу - "Острів Смерті"

— Ні, норвежець. Його картини теж похмурі. Вони вам, Аяко-сан, не підійдуть.

— Що за люди! Вважають, що я маленька дитина.

Обличчя ображеної дівчини було привабливим.

Мотоко раптом встала й сказала:

— Сома-сан, ви не хочете послухати музики? Виберіть собі платівку, яку хочете. А я тим часом попрацюю.

— А вона вам не заважатиме?

— Нітрохи. Я навіть рада, що ви займетесь програвачем.

Мотоко повернулася до розпочатої картини, а Канае підійшов до програвача і взявся читати написи на грамплатівках. Минулого разу він так поспішно переглядав їх, що не знав, на якій зупинитися, а от сьогодні його погляд одразу привернув „Четвертий Бранденбурзький концерт” Баха. То була довгограюча пластинка з чудовою, хвилюючою музикою. Та от біда: Канае не знав, як обходитися з програвачем. А тому, поманивши Аяко рукою в майстерню, тихо попросив:

— Будь ласка, покажіть, як ним користуватися.

— А ви не знаєте?

— Бо я собі ще не придбав — надто дорогий, хоч платівки купую.

У цю хвилину Мотоко повернула до них голову.

— Якщо говорите, то говоріть голосніше, а не пошепки. Бо це відвертає мою увагу.

— Вибачте. Аяко-сан показала мені, як запускати програвач.

— Ви казали, що купуєте платівки?

— Купую.

— А програвача маєте?

— На жаль, не можу придбати.

Мотоко підступила ближче до гостя.

— Які у вас платівки? І багато їх?

— Чи багато? Я закоханий у Сібеліуса. Маю дещо з його музики. Деякі записи просто чудові.

Аяко обережно опустила адаптер на платівку, і враз зазвучала музика. Мотоко стояла біля Канае й дивилася йому в обличчя.

— Прекрасна музика! — вигукнув він.

— Сома-сан, навіщо вам платівки? — спитала Мотоко.

— Навіщо? Щоб слухати музику. Я таки куплю собі програвача.

— А що ви робите з ними тепер?

— Слухаю їх на програвачі в чайній або у друзів. Наступного разу до вас принесу.

— Добре. І ми послухаємо. А все-таки ви дивна людина.

Мотоко крутнулась і пішла до мольберта. Канае разом з Аяко сіли за столик. Музика заповнила всю кімнату. Канае піддався її чарам. Обличчя його проясніло.

— Справді, дивна людина,— повторила Аяко слова подруги.

ЧОВЕН ХАРОНА

А. прибрала кімнатку й постелила для себе та М. Під обидві ковдри засунула грілки, тоді на мить задумалась: лягати чи ні? — і вирішила почекати в кутку при котацу. Опинившись на чужому хлібі, вона вважала, що буде негарно, якщо вона ляже раніше за М. Зрештою, вона не сподівалася, що дочекатися приходу М. їй буде важко.

Знічев'я А. взялася перегортати книжку, та незабаром ієрогліфи почали налазити один на одного, і А. перестала що-небудь розуміти. Була вже пізня ніч, і її кволе пій лікарні тіло потребувало відпочинку. Але думка про те, що М. ще й досі не повернулася, раз у раз шпигала її майже сонну свідомість. „Куди вона запропастилася? Що робить?” — роздумувала А.

Минуло вже кілька тижнів, як А. виписалася з лікарні й поселилася на квартирі разом з М. Спочатку все йшло якнайкраще. М. невимовно тішилася появою подруги і сто на радощах сміялася. „Досі я ще не чула, щоб М.—сан сміялася”,— казала господиня. Та згодом щось у їхньому житті змінилося. Поки А. призвичаювалась до нової обстановки, М. ставала чимраз мовчазнішою, вже не сміялась і часто вечорами йшла з дому. Майже весь час А. сиділа в чотирьох стінах. Удень, коли М. викладала малювання в жіночій школі, А. прибирала кімнату, замітала підлогу, готувала їжу й ходила за покупками. Решту часу малювала, слухала платівки або читала книжки. Хоч і залишалася вдома одна, самотності не почувала. А якщо й задумувалася над своїм майбутнім, то все одно раділа з того, що М. взяла її під свою опіку. Та поступово щось почало її мучити. „Невже вона відчула, що я завдаю їй зайвого клопоту?” — міркувала А.М. хмурніла, і А., не знаючи причини такої поведінки, щораз більше хвилювалася. „Все-таки я дуже зухвала: завдяки якомусь там лікарняному знайомству затесалася в її квартиру, а вона, певно, тому й не рада. Бо звикла жити сама. Спочатку думала, що якось воно буде, але невдовзі відчула незручність. Сказати ж правду не сміє, тож зникає щовечора з дому. Якби вона ясно сказала, що більше не може… Я б звідси забралася”.

А. поклала руки на книжку й перевела погляд на стіну. В очах не було й крихти сну. „Я б звідси забралася,— знову подумала вона, стискаючи охололі пальці.— А куди?” — Повертатися до батьків не мала охоти. Родичів або друзів, на яких могла б покластися, в неї не було. Залишався один вихід — жити самій і заробляти на прожиток власними руками. Та чи зможе вона?

Те ж саме непокоїло її й того вечора в лікарні, коли директор сказав, що їй можна виписуватися. І тоді, втупившись очима у пляму на стелі, вона відчувала тривогу, наче заглядала в безодню. Хоча в тій безодні вирували розбурхані хвилі, вороття назад вона не допускала. Їй, розгубленій, прийшла тоді на допомогу М. Вона сказала більше, ніж можна було бажати: мовляв, побудеш у мене, обдивишся, а тоді вирішиш, що тобі далі робити. Та, зрештою, все одно питання, яке мучило її в лікарні, треба було вирішувати, хоч і пізніше на якихось кілька тижнів.

А. могла жити в М. безтурботно. З досвіду вона знала, що життя — це ланцюг знегод, але в товаристві М. вона розслабилась і розлінилася. „Я припустила помилку,— подумала вона.— Надто легко сіла їй на шию. Тому-то М.—сан охолола до мене”.

Гублячись у здогадах, А. раптом пустила сльозу, а тоді, видно, трохи задрімала. Бо не помітила, як відчинилися вхідні двері, не почула скрадливої ходи по сходах. І тільки тоді, коли відсунулася фусума, вона мимоволі підвела голову.

— Що, ти ще не спиш? — Заточуючись, М. підійшла до А. і вийняла з кишені пальта кілька невеличких целофанових пакетиків.

— Слава Богу, повернулася! Так пізно.

— А я тобі гостинців принесла. Даруй, що дешевих.

А. здогадалася, що М. Принесла арахісу, і ледь-ледь усміхнулася. Її тішило, що М. не забула про неї. Вона швидко встала й поспішила до подруги — мовляв, допоможу їй зняти пальто.

— Не треба,— заперечила М. і, спираючись одною рукою на плече А., а другою — на котацу, опустилася на підлогу, не роздягаючись. А. теж утратила рівновагу й сіла на татамі, а тоді, вперше помітивши, в якому М. стані, дорікнула:

— М.—сан, та ви ж п'яні!

— Еге… А це хіба погано?.. Погано, що я напилася?

— Та ні, але…— Голос А. раптом