Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

заливало вікна. Позолочені різьблення на великій брамі відсвічували жаром, а дивні різнобарвні обличчя позирали вниз із ринв під дахом. Залу нещодавно обновили та перефарбували, і через те в Раді точилися зятяті суперечки. П, кому вона не подобалася, називали її «новомодною», та інші — кращі знавці — розуміли, що то лише повернення до давнього звичаю. Відтак, тому що все те не коштувало нікому ні копійки, бо Магістр Куховарства самотужки відшкодовував видатки, йому дозволили переробити Залу на власний розсуд. Але коваль досі не бачив її в такому освітленні, тож стояв і здивовано роззирався по Залі, забувши, навіщо прийшов.

Він відчув доторк до руки, й Альф повів його до невеликих дверей у глибині кімнати. Кухар відчинив їх і повів коваля темним коридором униз до комори. Там він запалив високу свічку й, відімкнувши шафу, дістав із полички чорну скриньку. її було начищено до блиску і прикрашено срібним орнаментом.

Альф відчинив скриньку і простягнув її ковалеві. Одне маленьке відділення було порожнє; в інших тепер зберігали прянощі, свіжі й пахкі, тож у коваля засльозились очі. Він підніс руку до лоба, й зірка без зусиль відпала, та чоловік несподівано відчув раптовий гострий біль і сльози заструменіли його обличчям. Хоча зірка знову ясно світилась у нього на руці, коваль бачив не її, а тільки розмите сліпуче світло, що здавалося дуже далеким.

— Я ледве бачу, — сказав він. — Мусиш укласти її туди замість мене.

Він простягнув руку, Альф узяв зірку, поклав її на місце, і вона згасла.

Коваль відвернувся, не мовивши ні слова, й узявся навпомацки пробиратися до дверей. Уже коли він став на поріг, до нього повернувся зір. Сутеніло, й у сяйливому небі поблизу Місяця яскріла Вечорова Зоря. Чоловік зупинився на мить, споглядаючи цю красу, а потому відчув, як на плече йому лягла рука, й озирнувся.

— Ти добровільно віддав мені зірку, — сказав Альф. — І якщо ти все ще хочеш знати, якій дитині вона дістанеться, то я тобі розповім.

— Так, я справді хочу знати.

— Вона дістанеться тому, кого вибереш ти.

Коваль був приголомшений і попервах не знав, що відповісти.

— Ну, — промовив нарешті, повагавшись, — цікаво, що ти подумаєш про мій вибір. Гадаю, в тебе обмаль причин любити ймення Ноукс, але, скажімо, його маленький правнук, Ноукс із Піскомістя. Тім, прийде на Свято. Ноукси з Піскомістя зовсім інакші.

— Я помітив це, — відказав Альф. — У малого мудра матір.

— Еге ж, сестра моєї Нел. Але навіть попри те, що ми родичі, я люблю маленького Тіма. Утім, це не очевидний вибір.

Альф посміхнувся.

— Ти теж не був «очевидним», — мовив. — Одначе я згоден. Правду кажучи, я вже й сам обрав Тіма.

— То навіщо ж просив мене?

— Так зажадала Королева. Якби ти вибрав когось іншого, я мусив би поступитися.

Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько вклонився.

— Нарешті я зрозумів, ваша величносте, — сказав він. — Ви виявили нам дуже велику честь.

— Мені за це віддячили, — мовив Альф. — Іди додому з миром!

Діставшись до власного помешкання на західній околиці села, коваль побачив свого сина біля дверей кузні. Він саме щойно замкнув їх, бо денну працю було завершено. і тепер стояв, видивляючись на порожню дорогу, якою батько зазвичай повертався з мандрів. Почувши кроки, син обернувся і здивувався, побачивши, що батько надходить од села, а тоді побіг йому назустріч. Обхопив руками у сповненому любові привітанні.

— Я ще вчора сподівався побачити тебе, тату, — сказав.

А потому, зазирнувши батькові в обличчя, стурбовано додав:

— Яким утомленим ти виглядаєш! Певно, ти ходив дуже далеко?

— Так-так, дуже-дуже далеко, сину мій. Я пройшов увесь шлях од Світання до Смеркання.

Вони разом увійшли в дім. Там було темно, й тільки вогонь палахкотів у коминку. Син запалив свічки, і якийсь час вони обоє мовчки сиділи біля вогню; коваль відчував неймовірну втому й переживав важку втрату. Нарешті він, мовби отямившись, роззирнувся довкола і спитав:

— Чому ми самі?

Син суворо зиркнув на нього.

— Чому? Мама — в Малому Вуттоні, у Нан. Її хлопчикові сьогодні виповнилося два роки. Вони сподівалися, що ти також прийдеш.

— Авжеж. Я й хотів туди потрапити. Я мусив устигнути. Неде, та мене затримали: мені довелось обмірковувати деякі речі, які на певний час витіснили все інше. Проте я не забув і про найменшого — про Томлінґа.

Він сягнув рукою до грудей і витяг із-за пазухи невеличкий гаманець із м'якої шкіри.

— Я приніс йому дещо. Старий Ноукс назвав би це абищицею, та воно родом із Дивокраю, Неде.

Він витяг із гаманця маленьку срібну річ. Вона нагадувала гладеньке стебельце крихітної лілії, на верхівці якого розпускалися, хилячи донизу точені голівки-дзвоники, три витончені квітки. І то дійсно були дзвоники, бо, коли коваль легенько струсонув їх, кожна квіточка відгукнулася тихенькою чистою нотою. При тому звуці свічки спалахнули, а потім якусь мить горіли білим світлом.

Очі Неда розширилися від подиву.

— Можна мені поглянути, тату? — запитав хлопець.

Він обережно взяв стебельце пальцями й зазирнув поміж пелюсток.

— Дивовижна робота! — промовив. — І… Тату, ці дзвоники пахнуть! їхні пахощі нагадують мені… нагадують про… ну, щось таке, чого я не можу згадати.

— Так, аромат з'являється невдовзі після того, як відзвучать дзвіночки. Не бійся тримати їх, Неде. Це — забавка для втіхи малюків. Дитина її не пошкодить і нічого їй не заподіє.

Коваль поклав подарунок назад у гаманець і заховав його.

— Я сам завезу це до Малого Вуттона завтра, — сказав він. — Можливо, Нан, Том і мама пробачать мені. А щодо Томчука, то в переліку днів і тижнів, місяців і років його час іще не настав.

— Правильно. Іди, тату. Я би радо подався з тобою, та наразі ще не можу піти до Малого Вуттона. Я не зміг би піти й сьогодні, навіть якби не чекав на тебе. У мене багато нагальної роботи, а невдовзі її ще побільшає.

— Ні, ні. Ковальчуку! Влаштуй собі свято! Те, що я вже дідусь, іще не означає, що мої руки ослабли. Нехай буде робота! З нею тепер змагатимуться дві пари рук — упродовж усіх трудових днів. Я вже не подорожуватиму, Неде, — принаймні не ходитиму в довгі мандри, якщо ти мене розумієш.

— То от як воно вийшло, тату? Я все думав, що трапилося з зіркою… Це важко, — він узяв батька за руку. — Мені шкода тебе; та в цьому є й дещо добре — для нашого дому. Чи знаєте ви, пане Ковалю, що є ще багато такого, чого ви можете мене навчити, коли матимете час? І