Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

Я сказав, що він має цілковиту рацію, призначаючи в той полк тільки дворян, що рішення це наймудріше. Більше того, було б непогано призначити туди офіцерами ще чоловік п’ятсот, а то й більше, тобто всіх дворян королівства та їхніх родичів; не страшно, якщо офіцерів у полку налічуватиметься в п’ять разів більше, ніж солдатів, зате це буде прекрасний полк, взірцевий полк, власний полк його королівської величності; нехай під час війни він битиметься, як йому схочеться й де завгодно, нехай він займатиме й покидатиме бойові позиції, не слухаючи нічиєї команди, це буде незрівнянний і цілковито незалежний полк. Служба в ньому стане заповітною мрією всіх дворян, і, потрапивши туди, всі вони будуть задоволені й щасливі. А решту нашої регулярної армії ми створимо із пересічної людської маси і командний склад теж призначимо із простолюддя, обираючи, як і слід робити, найздібніших. Цей полк коритиметься залізній дисципліні, йому ми не дозволятимемо ніякої аристократичної сваволі, не даватимемо ніякого попуску, він перебуватиме в постійному навчанні, в постійній бойовій готовності. А власний полк його величності, втомившись чи просто забажавши для переміни влаштувати лови велетнів-людожерів, зможе дозволити собі таку розвагу з чистим сумлінням, знаючи, що безпека країни залишиться в надійних руках і за долю її нема чого побоюватись.

Королю моя ідея припала до вподоби. Помітивши це, я зробив спробу розвинути свій успіх і розв’язати одну давню й дуже складну проблему. Річ у тім, що члени королівської династії Пендрагонів[57] відзначалися довголіттям і плодючістю. Коли в когось із них народжувалася дитина, — а це траплялося частенько, — народ на словах виявляв нестримну радість, а в душі відчував глибокий смуток. Радість була удавана, зате смуток — щирий, бо ця подія означала новий збір на користь королівського фонду. Список членів королівської родини раз у раз довшав, спустошуючи державну скарбницю й створюючи загрозу самій королівській владі. Проте Артур ніяк не міг повірити в таке й навіть слухати не хотів, коли я пропонував йому різні проекти заміни королівських фондів. Якби я міг переконати короля, щоб він бодай якихось своїх родичів утримував з власної кишені, то це справило б якнайкраще враження на народ. Та де там! Він і слухати не хотів. Про королівський фонд він говорив майже з побожною любов’ю. Схоже, він вважав його своєю священною здобиччю і негайно вибухав люттю, коли хто-небудь ганив цю поважну установу. Коли я наважувався обережно натякати, що жодна інша шановна родина в Англії не принизилася б до того, щоб з простягнутим капелюхом просити милостиню, то далі цих слів мій натяк не йшов, бо король щоразу обривав мене і досить різко.

Але тут я побачив нарешті можливість домогтися свого. Цей показовий полк я створю із самих офіцерів — без рядових. Половина полку складатиметься з дворян, що матимуть усі чини, аж до генерал-майора включно; вони самі утримуватимуть себе, не одержуватимуть ніякої платні і вважатимуть службу великою честю для себе, бо друга половина полку складатиметься виключно з принців крові. Ці принци крові матимуть чини від генерал-лейтенанта до фельдмаршала, одержуватимуть величезну платню й одягатимуться та харчуватимуться казенним коштом. Більше того — і цією вигадкою я пишався найдужче, — буде ухвалено надати воєначальникам королівської крові оглушливо пишні, застрашливі титули, якими величатимуть тільки їх (я ще мав їх придумати). І останнє: всі принци крові матимуть вибір: або вступити в полк, одержати бучний титул і відмовитися від королівського фонду, або зберегти за собою фонд, але зате не служити в полку й залишитися без титулу. А найдотепнішою вигадкою була ось ця: до полку можна буде записувати — за відповідною заявою батьків — ще навіть ненароджених, але вже близьких до появи на світ принців крові, і тоді вони, щойно народившись, отримуватимуть добру платню й високий чин.

Я був певен, що всі принци вступлять до полку; отже, всі гроші, зібрані на їхнє утримання, перейдуть до державної скарбниці; не викликало сумнівів і те, що всіх новонароджених записуватимуть у полк заздалегідь. Мине два місяці, і сміховинна безглуздість — королівський фонд — припинить своє існування, перетворившись на один із курйозів минулого.

Розділ XXVI

ПЕРША ГАЗЕТА

Коли я розповів королю, що маю намір поблукати країною в одязі вільного простолюдина, щоб краще познайомитися з життям народу, він умить запалився новизною цього задуму і заявив, що піде в мандри разом зі мною, ніщо його не зупинить. Він покине всі справи, а такої нагоди не пропустить. Він ладен був негайно вислизнути чорним ходом і податись куди очі світять, але я переконав його, що так чинити негоже. Він уже призначив годину прийому хворим на золотуху, що, як тут вважалося, зцілялись від дотику королівських рук, — а в таких питаннях обдурювати не слід, тим більше, що йшлося про затримку всього на одну ніч. А до того ж, вважав я, він має попередити про свій від’їзд королеву. Коли я сказав це, він спохмурнів і зажурився. Я пошкодував, що згадав про королеву, надто коли він сумно зауважив:

— Ти забув, що Ланселот залишається тут. А коли Ланселот поряд, вона не помічає ні від’їздів короля, ні приїздів.

Ясна річ, я звернув на інше. Бо Гвіневера — жінка вродлива, що й казати, але в голові у неї гуляє вітер. Я ніколи не втручаюся в те, що мене не стосується, проте її поведінка мені страшенно не подобалась, і я не боюся про це говорити. Скільки разів вона, бувало, запитувала мене: “Сер Хазяїне, чи не бачили ви сера Ланселота?” Та я щось не пригадую, щоб вона запитувала про короля. В усякому разі, якщо й запитувала, то мене поблизу не було.

Обстановка для зцілення від золотухи цілком відповідала такій урочистій події — усе було охайно й солідно. Король сидів на троні під балдахіном; кругом нього вишикувалося духівництво в повному облаченш. Окремо, вирізняючись з-поміж інших своїм убранням, стояв Марінел, самітник із знахарським ухилом, який пропускав хворих до короля. А на підлозі, аж до самих дверей, щільними рядами лежали й сиділи золотушні, осяяні яскравим світлом. Усе це було схоже на заздалегідь відрепетирувану сцену, — але так тільки здавалося. Хворих прийшло вісім сотень, і справа посувалася повільно. Нічого цікавого в цій процедурі для мене не було, бо я вже не раз бачив такі церемонії. Незабаром все це мені набридло, але задля пристойності я мусив терпіти до кінця. Лікар потрібний був через те, що в таких збіговиськах завжди знаходилися люди, яким тільки