Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

class="p1">Раптом лист якось догори скидується їй у руках, а від цього мені в грудях теж щось холодно скидується. Шапочка швидко зиркає на мене й потім сідає на канапу. Далі вона вже читає, не відриваючись, а, скінчивши, сидить без руху, згорбившись і дивлячись повз лист у підлогу. Я теж не рухаюсь і дивлюсь на неї. Так ми сидимо довго серед перекинених стільців, трісок, розкиданих паперів. У кватирі насторожена тиша. З вулиці час-од-часу глухо долітають дзвінки трамваїв.

Раптом Шапочка схоплюється, з огидою шпурляє листа додолу й, не дивлячись на мене, питає відривчасто:

— Що ж ви тепер?

Я мовчу. Що я можу їй сказати?

— Ну, що ж ви гадаєте робити? Відповідайте!

— Не знаю! Нічого не думав!

Шапочка робить декілька кроків по хаті, зачиняє двері шафи з книжками, підіймає стілець і сідає, на його. Потім рвучко встає, простує до мене, але вже біля самого столу повертає вбік і зупиняється біля стіни, поклавши на неї руку і притулившись до руки чолом.

Я з дивуванням слідкую за нею. Я не смію, не можу вірити догадкам, що миготять у мені.

— Ганно Пилипівно!

Вона різько відривається від стіни, йде до канапи й сердито питає:

— Ну, що?

Тепер я вже не можу сказати того, що сказав би, коли б вона стояла там далі. Моє хвилювання згасає, і знову млісна слабкість і тупість обгортають як брудним, товстим павутинням, мозок.

Шапочка бере муфту й, повісивши її на одну руку, підходить до мене.

— Ну, що? Погрались? — тихо і злісно-насмішкувато каже вона. — Бачите?

Мене навіть не дивує ця несподівана злість, така чужа їй.

— Так, погрався!.. — машинально кажу я.

Мене хилить лягти, — сидіти трудно. Я переходжу на канапу й, забувши попрохати вибачення, лягаю. Звідти бачу, як Шапочка довго стоїть спиною до мене, похиливши голову й пустивши руку здовж тіла. Я заплющую очі і з якимсь блаженним безвіллям оддаюсь теплій знемозі.

— — — —

Коли я прокидаюсь, Шапочки нема в хаті. Таксамо валяються долі клаптики паперу, скло, недолімки столика. На столі горить лямпа затишно й ясно. Я хутко сідаю й одразу все пригадую.

Але нема вже ні люті, ні апатії, — мій стан нагадує мені знову тюрму, але вже по арешті: холодна, покірна, безнадійна туга і свідомість цілковитої відірваности від минулого.

Дивлюсь на годинника: за чверть восьма. Це мене дивує, — всього години зо три минуло від того часу, як я одержав листа.

Але за те до Клавдії ще сьогодні можна встигнути.

Я находжу долі її листа, читаю адресу, потім напружено пригадую, що ще треба зробити. Ввесь час здається, що я вже думав про це, знав, та забув. Ага, так, — грошей!

Недалеко від дому Клавдії Петрівни я раптом злякано здригуюсь усередині: адже я зараз побачу мого сина! І теж, неначе я вже й про це думав, виразно в'являю собі голе, оранжево-червоне тільце з фіолетовими зігнутими пальчиками. Воно чогось вигинається, немов вириваючись із чиїхсь рук. Мій ляк переходить у напружене замішання, з якого я вже не виходжу до самого порогу Клавдиної кватири.

Ось вона, нарешті! Двері оббиті полупленою чорною цератою й повстиною. На сходах солонкувато-кислий запах газу, вохкости, бідноти. Дзвінок дротяний із держальцем, обмотаним папером. На саморобній картці, пришпиленій цвяшечками до церати, написано рукою: «Ольга Петрівна Любченко». Я з дивуванням думаю, що й Клавдія Петрівна теж колись звалася Любченко.

Обережно дзвоню. І коли чується згук дзвоника, подібний до дзвінкого, заливчастого гавкоту крихітної собачки, мені раптом приходить на думку: що ж я скажу їм, як триматимуся з ними?

Клацає замок, і двері відчиняються. На мене шугає спертим, теплим, парним повітрям, як із пральні. В півтемному, мініятюрному передпокою стоїть Клавдія Петрівна, рівно, злякано наставивши на мене скла пенсне. За її спиною на стіні висить лямпочка, і здається, що це від неї таке повітря.

Нічого не кажучи, не вітаючись, я входжу в передпокій з таким виглядом, ніби виходив на часинку. Це не передпокій, а вузенький, довгий коридорчик, у який виходить кілька дверей кімнат. З одних дверей падає на півтемну підлогу і стіну простокутна смуга світла. Звідти, мабуть, і вийшла Клавдія Петрівна. Я роздягаюсь, і мене вражає тиша в кімнаті. Я сподівався чогось иншого.

— Сюди!.. — пошепки каже Клавдія Петрівна, показуючи на перші двері.

Я мовчки відчиняю їх і входжу. Тут темно, тільки з коридора та трохи з сусідньої хати падає блідою смугою світло. Але двері туди зараз же хтось щільно зачиняє.

Клавдія Петрівна, хвилюючись і хапаючись, шукає сірників на столі, водячи, як сліпа, руками. Я мовчки запалюю свого сірника й подаю їй. Вона, таксамо хапаючись, бере і, щось про себе шопочучи, шукає лямпи, що стоїть на комоді.

Кімнатка маленька, вбогенька, з синювато-сірими шпалерами в рожевих, буйних квітках. Меблі простенькі, хисткі. І все покрите плахтами: і стіл, і канапка, і стіна, й підлога перед канапою та під столом. Ще дужче тхне пральнею.

Щоки Клавдії Петрівни знайомо палають цегляно-червоним рум'янцем. Вона, своїм звичаєм, уся в чорному; струнка і гнучка; ні трішки не змінилась, наче ми ніколи й не розлучались. На її шиї довгий ланцюжок із чорних баньок, подібних до чоток.

— Сідайте, будь ласка! — таксамо пошепки каже вона й одходить до столу.

Я сідаю на канапі, яка пищить і зараз же впивається в мене чимсь гострим. Клавдія Петрівна стоїть, неначе не насмілюючись сісти в моїй присутности, й міцно стискує руки.

Я схоплюю за дверима сусідньої кімнати шепотіння. Значить, там є ще багато людей. Та, може, ніякої дитини зовсім немає?

— Він спить? — голосно питаю я. І мій голос чудно виривається з шелестячої, шопочучої тиші.

Клавдія Петрівна лякається, і в ту ж мить хапливо, винувато каже:

— Так, спить!.. Але, коли ви хочете…

— Ні, потім! Там хто? — киваю я на сусідні двері.

— Нікого! Сестра та Костя. Вони можуть піти в кухню.

— Ні, почекайте!

Але в сю хвилину чути в тій кімнаті тихі кроки, що ніби прокрадаються, й потім рипучий, обережний голос із коридору.

— Клаво! Ми будемо в кухні!

Таксамо обережно й несміло риплять двері у кухню, й настає цілковита тиша. Клавдія Петрівна машинально прикладає долоні до щоки, як видно, робить зусилля щось сказати.

— Я… не… винна! — нарешті, шопоче вона, жалібно й розгублено усміхаючись. — Присягаюсь життям нашої дитини, я все хотіла…

— Я не обвинувачую, залишіть. Нічого не поможе.

Річ тепер не в її вині. Мене лякає та кімната, в яку я мушу зараз увійти. Як-тільки я