Читати книгу - "Північна Одіссея"

назад. Він спробував струсити із себе Едіт, намагаючись при цьому втримати рушницю в руках. Але зробити це було непросто, бо її загартоване тіло було пружким і сильним, як у кішки. Смикнувшись убік і тримаючи убивцю за шию, вона ледь не звалила його на підлогу. Але він устояв і рвучко крутнувся. Ноги Едіт відірвалися від підлоги, і вона, не розчіплюючи рук, описала в повітрі коло слідком за рвучким обертальним рухом, що його зробив Денін. Цей політ закінчився зіткненням зі стільцем, і вони удвох упали з гуркотом на підлогу, зайнявши собою півкімнати і продовжуючи несамовито борюкатися.

Ганс Нельсон зреагував на непередбачене на півсекунди пізніше, ніж його дружина. Його нервово-розумові процеси відбувалися повільніше, ніж у неї. Він являв собою набагато більший людський організм, і тому йому знадобилося на півсекунди більше, щоб усвідомити те, що сталося, прийняти рішення і почати діяти. Едіт уже стрибнула на убивцю, коли Ганс скочив на ноги. Але в ту мить він і близько не був таким холоднокровним, як його дружина. Його охопило сліпе шаленство вікінга. У ту мить, коли Ганс підстрибнув зі стільця, його рот розкрився, і з нього почувся звук, схожий одночасно на зичний рик і волання. Коли тіла убивці та Едіт гойднулися перед тим, як упасти, Ганс уже метнувся навперейми через кімнату і встиг підбігти до них якраз у той момент, коли вони попадали на підлогу*.

Налетівши на розпростертого Деніна, він почав осатаніло гамселити його кулаками. То були як удари ковадла, і Едіт, почувши, як обм'якло тіло убивці, відпустила його і відкотилася вбік. Лежачи на підлозі, вона важко дихала і спостерігала. Несамовиті удари продовжували сипатися на Деніна. Йому, здається, вже було байдуже. Він навіть не ворушився. Потім до неї дійшло, що він утратив свідомість, і вона гукнула Гансу, щоб той припинив. Потім знову гукнула. Але він зовсім не зважав на її голос. Едіт спробувала вхопити його за руку, але спромоглася лише на секунду затримати її.

Те, що вона зробила після цього, не було результатом якогось раціонального імпульсу. Не було воно також наслідком почуття жалю чи заповіді «Не убий». Кинути своє тіло між чоловіком та безпорадним убивцею її, скоріше, змусило якесь відчуття закону, мораль її одноплемінників та дитяче виховання. І тільки пересвідчившись, що б'є власну дружину, Ганс припинив вимахувати кулаками. Він дозволив їй відтягнути себе вбік — приблизно так само, як дозволяє зла собака своєму хазяїну відтягти себе вбік. Аналогія була вражаючою. Час від часу Ганс, чия лють і досі нуртувала, продовжував глухо гарчати. Кілька разів він обертався, наче наміряючись знову стрибнути на вбивцю, але щоразу його зупиняла дружина, швидко заступаючи йому шлях.

Усе далі й далі відштовхувала Едіт свого чоловіка. Їй ще ніколи не доводилося бачити Ганса в такому стані, і вона боялася його навіть більше, аніж боялася Деніна в розпалі боротьби. Едіт ніяк не могла повірити, що оцей лютий звір — то її Ганс, і вона раптом з переляком збагнула, що він здатен легко перекусити їй руку, як і будь-яка дика тварина. Кілька секунд, не бажаючи зачіпати її, він уперто намагався вивернутися і проскочити назад, кидаючись з боку в бік. Але вона так само вперто ставала йому на заваді, кидаючись з боку в бік разом з ним. Нарешті в його очах замерехтіли проблиски здорового глузду і він здався.

Обоє знесилено зіп'ялися на ноги. Додибавши, похитуючись, до стіни, Ганс обперся об неї. Обличчя його тіпалося, а з горла продовжувало вириватися гарчання, яке через кілька секунд нарешті стихло. Настав час дати волю своїм почуттям. Заламуючи руки, Едіт стала посеред кімнати, важко хапаючи ротом повітря. Тіло її тряслося як у пропасниці.

Ганс дивився поперед себе невидющими очима, але очі Едіт шалено зиркали сюди-туди, фіксуючи подробиці того, що сталося. Денін лежав непорушно на підлозі. Біля нього валявся стілець, перекинутий у розпал боротьби. Наполовину закрита його тілом, під ним лежала рушниця — і досі з розкритим казенником. Біля руки убивці валялися два набої, які він так і не встиг вставити у стволи і які він тримав у руці, аж поки не знепритомнів. Гаркі закляк на підлозі там, де він упав навзнак; а Дачі лежав грудьми на столі, увіткнувшись своєю рудою головою в тарілку, яка і досі стирчала під кутом сорок п'ять градусів. Ця перехняблена тарілка розсмішила її. Чому вона не впала? Це було абсурдно. Тарілки з кашею не мають звички ставати сторчма на столі — навіть якщо когось убивають.

Вона зиркнула на Деніна, але потім знову повернулася поглядом до тарілки. Це було так сміховинно! Вона ледь не розреготалася істеричним сміхом. Але потім вона звернула увагу на тишу, що панувала в кімнаті, і тарілку витіснило зі свідомості бажання хоч якоїсь події. Монотонне капання кави лише підкреслювало тишу. Чому Ганс нічого робить? Нічого не каже? Вона поглянула на нього і розкрила була рота, щоб заговорити, але виявила, що язик відмовляється виконувати належні йому обов'язки. У горлі з'явився характерний біль, а рот став сухим і наче ворсистим. Вона тільки дивилася на Ганса й мовчала, а Ганс і собі мовчки дивився на неї.

Раптом тишу порушив різкий металічний брязкіт. Едіт скрикнула і швидко поглянула на стіл. То впала тарілка. Ганс зітхнув і наче прокинувся від сну. Брязкіт тарілки змусив їх прокинутися уже в абсолютно новому світі. І хижка втілювала собою цей новий світ, у якому їм відтепер судилося жити і рухатися. Стара ж хижка назавжди відійшла в минуле. Обрій життя став цілковито новим і незнайомим. Непередбачене накинуло своє чаклунство на обриси речей, змінивши їх перспективу, спотворивши цінності і перемішавши реальне та нереальне в химерну суміш, яка спантеличувала й лякала.

— Господи, Гансе! — такими були перші слова Едіт.

Ганс не відповів, а просто уставився на неї з виразом неймовірного жаху в очах. Потім поволі обвів поглядом кімнату, вперше помічаючи деталі. Після цього він надягнув капелюха і рушив до дверей.

— Ти куди? — спитала Едіт з наполегливою інтонацією, з болем усвідомлюючи відповідь на своє запитання.

Узявшись за дверну ручку, Ганс обернувся і сказав:

— Могили копати.

— Гансе, не залишай мене, — погляд її ковзнув по кімнаті, — не залишай мене з оцим.

— Могили все одно ж колись доведеться копати, — мовив він.

— Але і ти не знаєш — скільки, — з відчаєм заперечила Едіт. Помітивши його вагання, вона додала: — До того ж я піду з тобою і допоможу.

Ганс повернувся до столу