Читати книгу - "Замкнена кімната"

Потім він пішов у туалет і вимив руки. А коли повернувся, задзвонив телефон.

— Комісар Бек? — спитав чоловічий голос.

— Так.

— Вам дзвонять із Торговельного банку. — Чоловік пояснив, з якої філії, і далі сказав — Ми отримали запит про клієнта на прізвище Карл Едвін Сверд.

— Так, так слухаю.

— Він має в нас рахунок.

— На рахунку є якісь гроші?

— Є, і пристойна сума.

— Скільки?

— Близько шістдесяти тисяч. А взагалі…

Чоловік замовк.

— Що ви хотіли сказати? — спитав Мартін Бек.

— А взагалі я б сказав, що рахунок досить дивний.

— Папери у вас під рукою?

— Звичайно.

— Мені можна зараз приїхати і глянути на них?

— Певне що можна. Спитайте головного бухгалтера Бенгтсона.

Мартін Бек радий був трохи пройтися. Філія банку містилась на розі Оденгатан і Свеявеген, і, хоч рух у місті був великий, він дістався туди менше як за півгодини.

Головний бухгалтер банку мав слушність: рахунок справді виявився незвичайним.

Мартінові Беку дали окремий столик за прилавком. Переглядаючи папери, він подумав, що в цьому разі можна бути вдячним державі за порядки, які дозволяють поліції та іншим урядовцям безцеремонно длубатися в особистих справах громадян.

— Дивне вже те, що клієнт вибрав чековий рахунок, — сказав бухгалтер. — Було б природніше спинитись на такій формі вкладу, яка дає вищий відсоток.

Слушне зауваження, але Мартіна Бека більше зацікавила регулярність внесків. Щомісяця на рахунок надходило сімсот п'ятдесят крон, і завжди між п'ятнадцятим і двадцятим.

— Наскільки я розумію, — мовив Мартін Бек, — гроші вносили не безпосередньо у вас.

— Так, жодного внеску не зроблено в нас. Ось бачите, кожен оформлений в іншій філії, часто навіть не нашого банку. Технічно це не мало ніякого значення, однаково гроші йшли до нас, на Свердів рахунок. Та постійна зміна кас, мабуть, не випадкова.

— Ви хочете сказати, що Сверд вносив гроші сам, але не хотів, щоб хтось знав про це?

— Мабуть… Таке припущення найперше спадає на думку. Коли переказуєш гроші на свій рахунок, прізвища того, хто кладе їх, не конче називати.

— Але ж бланк переказу однаково треба заповнювати самому?

— Не обов'язково. Дуже часто клієнт просто дає гроші касирові і просить переказати їх на свій рахунок. Адже не всі вміють заповнювати бланки, тоді касир сам пише прізвище, номер рахунку й номер банківської контори. Це передбачено правилами обслуговування.

— А тоді що?

— Клієнт отримує копію бланка як квитанцію. Коли хтось переказує гроші на свій рахунок, банк потім не шле йому повідомлення. Ми взагалі шлемо їх тільки на вимогу клієнта.

— А де зберігаються самі бланки?

— У нашому центральному архіві.

Мартін Бек провів пальцем по стовпчику цифр.

— Що, Сверд жодного разу не брав грошей з рахунку? — спитав він.

— Не брав, і, на мою думку, це найдивніше. Жодного чека не виписав. А коли я почав перевіряти, то з'ясувалося, що він навіть не брав чекової книжки. Принаймні кілька останніх років.

Мартін Бек потер перенісся. На квартирі у Сверда не знайдено ні чекової книжки, ні копій бланків, ні повідомлень.

— Хтось із ваших службовців знає Сверда в обличчя?

— Ні, жоден з них не бачив.

— Коли відкрито рахунок?

— Мабуть, десь у квітні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року.

— І відтоді щомісяця надходило по сімсот п'ятдесят крон?

— Так. Правда, останній внесок датований шістнадцятим березня цього року. — Бухгалтер глянув на свій календарик. — Це був четвер. А в квітні вже грошей не надійшло.

— Дуже легко пояснити чому, — сказав Мартін Бек. — На той час Сверд помер.

— Он як. Нас ніхто не повідомив про це. В таких випадках, до нас звертаються претенденти на спадок.

— Виходить, претендентів не було.

Бухгалтер вражено глянув на нього.

— А тепер будуть, — додав Мартін Бек. — До побачення..

Краще не затримуватись тут, ану ж хтось надумає пограбувати цей банк. Якщо, напад станеться при ньому, тоді від спецгрупи не відкрутишся.

Перекинуть. Відрядять.

Справа постала в новому світлі. По сімсот п'ятдесят крон протягом шести років! Так би мовити, постійний прибуток. А що Сверд ніколи не брав грошей, на таємничому рахунку наросла чимала сума. П'ятдесят чотири тисячі крон плюс відсотки.

Для Мартіна Бека це були великі гроші. А для Сверда, певне, ще більші — цілий маєток.

Отже, Рея була не дуже далеко від правди, коли казала про гроші в матраці. Різниця тільки в тому, що Сверд виявився розважніший, та й сучасніший також.

Ця нова ситуація вимагала додаткових досліджень.

Далі треба було порозмовляти з податковими органами і переглянути бланки перерахувань, якщо вони справді є в архіві.

Управління податків не мало ніяких відомостей про Сверда. Його зарахували до вбогих і обмежувалися вишуканішою формою визиску, яка втілюється в націнці на продукти і найбільше б'є по кишені тих, у кого вона й так майже порожня.

Мартінові Беку здалося, що він чує в трубці, як податковий інспектор облизується на думку про п'ятдесят чотири тисячі крон, що залишились без власника. Він уже знайде спосіб конфіскувати їх, навіть коли виявиться, що вони набуті, як колись казали, чесним шляхом, наприклад працею.

Так, але навряд чи Сверд заробив ці гроші чесною працею, а заощадити, таку суму з пенсії, яку він отримував, також неможливо.

А про що свідчать бланки перерахувань?

У центральному відділенні Торговельного банку швидко знайшли останні двадцять чотири бланки — всіх, коли він добре порахував, було сімдесят два, — і того ж таки дня після обіду він уже тримав їх у руках. Бланки були оформлені в різних філіях, і кожен заповнений іншою рукою. Напевне, рукою працівника банку. Звичайно, за якийсь час можна було б знайти тих людей і розпитати, чи вони пам'ятають клієнта. Величезна праця, яка, мабуть, нічого не дасть.

Хто може згадати людину, що багато місяців тому вносила сімсот п'ятдесят крон на свій чековий рахунок?

Відповідь: ніхто.

За якісь півгодини Мартін Бек сидів уже вдома й пив чай із ювілейної чашки. Він дивився на неї й думав, що якби таємничий вкладник був схожий на фельдмаршала Гейга, його, звичайно, запам'ятав би кожен.

Але хто схожий на Гейга? Ніхто, навіть у всіх без винятку фільмах чи театральних виставах найшанолюбніших режисерів.

Увечері йому знов наліг камінь на душу. Він знов не знаходив собі місця, але вже трохи й тому, що не міг викинути з думки службові справи Сверда.

Ту безглузду замкнену кімнату.

Таємничого вкладника.

Хто він? Невже все-таки Сверд?

Ні.

Важко повірити, що Сверд завдавав би собі стільки мороки.

А головне, важко собі уявити, щоб