Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

— Коли вони фізично разом, — сказала Коні.

— Правильно, моя леді! Скільки на світі людей з кам'яними серцями. І кожного ранку, коли він піднімався і йшов у шахту, я відчувала, що це погано, погано. Та що йому зоставалося робити? Що може робити чоловік?

У цій жінці спалахувала дивна ненависть.

— Але хіба може дотик пам'ятатися так довго? — раптом запитала Коні. — Ви його так довго відчуваєте?

— О, моя леді, що ще залишається? Діти виростають і покидають тебе. Але чоловік, ну!.. Та навіть це в тобі хочуть убити, саму думку про його дотик. Навіть твої власні діти! О так! Хто знає, ми могли розійтися. Та почуття часом відрізняються. Краще не перейматися. Але коли я дивлюся на жінок, яких ніколи по-справжньому не зігрівав мужчина, такі жінки видаються мені нещасними скорботними совами, хоч як би вони вдягалися й хизувалися. Ні, я залишуся сама. Не дуже-то я й поважаю людей.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Коні пішла в ліс після ланчу. Стояв справді приємний день, запухнастилися перші кульбаби, забіліли перші маргаритки. Хащі ліщини — мереживо напіврозпущених листочків і останніх сухих прямовисних котиків. Всюди зарості жовтого чистотілу, квіти широко відкриті, жовто-блискучі пелюстки аж загнуті у поспіху. Це жовтизна, могутня жовтизна ранньої весни. І первоцвіт буяв, повний блідої невимушеності, густі пучки первоцвіту втратили недавню сором'язливість. Хмільним, темно-зеленим морем стелилися гіацинти, їхні пагони піднімалися, наче бліда пшениця, а вздовж дороги шовковилися незабудки, і орлики розкривали свої чорнильно-пурпурові скарби, а під кущем валялися шкаралупки яйця синього птаха. Всюди — пуп'янки і порив до життя!

Лісника в хаті не було. Все було спокійно, весело метушилися коричневі курчата. Коні попрямувала до його дому, тому що хотіла знайти його.

Будиночок стояв на сонці біля узлісся. В маленькому садку обабіч широко розкритих дверей подвійними рядами росли жмутики нарцисів, і незабудки двома рядами облямовували стежку. Почувся гавкіт, і вибігла Флосі.

Двері широко розчинені! Отже, він удома. І сонце падає на червону цегляну підлогу! Ідучи по стежці, вона побачила його у вікні — він сидів за столом у сорочці з короткими рукавами і їв. Собака лагідно гавкнула, повільно вихляючи хвостом. Він підвівся і підійшов до дверей, витираючи рота червоною хусточкою, все ще жуючи.

— Можна зайти? — запитала вона.

— Заходьте!

Сонце світило в голу кімнату, яка все ще пахла баранячою печенею, приготованою на датській печі перед вогнем, тому що датська піч лишалася на решітці каміна, а на білій черені на листку паперу стояла чорна сковорідка з картоплею. Червонів слабенький вогонь, решітка була опущена, свистів чайник.

На столі була тарілка з картоплею і рештками печені, а також хліб у кошику, сіль і голубий кухоль з пивом. Замість скатертини — біла клейонка. Він стояв у тіні.

— Ви запізнюєтеся, — сказала вона, — доїдайте!

Вона сіла на дерев'яний стілець коло дверей, ніжачись у сонячному світлі.

— Мені треба було поїхати до Атвейта, — сказав він, сівши за стіл, але не починаючи їсти.

— Їжте, справді, — сказала вона. Та він не доторкався до їжі.

— Ви щось хочете? — запитав він. — Хочете чашку чаю? Зараз закипить чайник, — він знову спробував підвестися з стільця.

— Якщо ви мені самій дозволите заварити його, — сказала вона, піднімаючись.

Він виглядав сумним, і вона відчувала, що турбує його.

— Ну, чайники тама, — він показав на невеликий обшарпаний буфет у кутку, — і чашки. І чай на полиці, над вашою головою.

З полиці над каміном вона витягла чорний чайник для заварки і бляшанку з чаєм. Сполоснула чайник гарячою водою й на мить застигла, роздумуючи, куди б вилити воду.

— Вилийте надвір, — сказав він, явно знервований її присутністю, — він чистий.

Вона підійшла до дверей і вихлюпнула воду на стежку. Як тут мило, як затишно, справді, мов у лісі. Дуби вдягали листя з жовтої охри, червоні маргаритки в саду нагадували червоні плисові ґудзики. Вона глянула на велику порожню плиту пісковика, що правила за поріг, тепер її переступало так мало ніг.

— Тут мило, — сказала вона. — Такий прекрасний спокій, усе живе й спокійне.

Він знову почав їсти, якось повільно і неохоче, відчувалося, що він був не в своїй тарілці. Вона мовчки заварила чай і поставила чайник на поличку в каміні для підігрівання їжі, вона знала, так роблять. Він відсунув тарілку і пішов до комори, вона почула, як клацнула клямка, і він повернувся назад із сиром і маслом на тарілці.

Вона поставила на стіл дві чашки: їх було всього дві.

— Вип'ємо чаю? — запитала вона.

— Як вам завгодно. Цукор у буфеті, і там маленький дзбанок для вершків. Молоко в коморі в глечику.

— Прибрати вашу тарілку? — запитала вона. Він подивився на неї з ледь іронічною посмішкою.

— Ну… як хочете, — сказав він, повільно відкушуючи хліб з сиром.

Вона зайшла в кухоньку під дашком, де стояла помпа. Зліва були двері, без сумніву, до комори. Вона відкрила їх і ледь посміхнулася, дивлячись на те, що він називав коморою, — замість буфета довга побілена лавка. Та на ній виявилося барильце пива, а також декілька мисок і якась їжа. Вона налила трохи молока з жовтого глечика.

— Де ви берете молоко? — запитала, повернувшись до столу.

— У Флінтів! Вони залишають мені пляшку коло кролячої стежки. Знаєте, там, де ми зустрілись!

Він явно був не в своїй тарілці. Вона налила чай і нерішуче взяла дзбанок для вершків.

— Молока не треба, — сказав він, тоді, здається, почувши якісь звуки, визирнув з дверей.

— Краще нам замкнутися, — сказав він.

— Жаль, — відповіла вона. — Ніхто ж не прийде, правда?

— Так, один шанс на тисячу, але хто знає.

— І навіть так, не має значення, — сказала вона. — Ми просто п'ємо чай. Де ложечки?

Він піднявся й відчинив у столі шухляду. Коні сиділа за столом в сонячному промінні, яке йшло з дверей.

— Флосі! — гукнув він до собаки, яка лежала на маленькій підстилці коло сходів. — Іди й пильнуй!

Він підняв палець, і його «пильнуй» звучало вкрай переконливо. Собака задріботіла на розвідку.

— Сумуєте сьогодні? — запитала вона.

Він різко підвів свої голубі очі і втупився прямо в неї.

— Сумую! Ні, мені набридло! Довелося піти по повістки для двох браконьєрів, яких я впіймав, і… я не люблю людей.

Він говорив холодно, бездоганною англійською мовою, а в голосі бриніла лють.

— Вам не подобається стерегти дичину? — запитала вона.

— Стерегти дичину — подобається! Доки мені дають спокій. Та коли доводиться товктися в поліційному відділку та в різних інших місцях, чекати, доки всі ці блазні